Володимир Львович Єшкілєв - Побачити Алькор

порнофільмів змусила — без допомоги Ерікана, прошу зауважити, змусила — свого чоловіка вкоротити собі життя. Олеже Марковичу, ця Поліна не така проста, як здається.

— Це лише припущення. Чаклун, між іншим, ще може бути живим. Паралізованим, пораненим, хворим. З одного темного вірша я б, Іване Ваграновичу, не став виводити цілу версію. Ми ж не знаємо, у якому стані Агамов написав цього вірша. Він був або в екзальтації, або у глибокій депресії. А в такому стані людина не завжди адекватна. А якщо ім'я «Маймуна» вказує не на демонічну природу Поліни, а лише на те, що вона зрадниця, тварюка? Може, це лише таке емоційне порівняння, а не характеристика її здібностей? І до чого тут цар джинів?

— Отож-бо й воно! — директор клацнув кришкою лептопа. — Я щойно теж про це подумав. Донька царя джинів! А хто у Поліни Юріївни папахєн? Ми знаємо? Ні, ми не знаємо. А треба дізнатись, Олеже Марковичу… Ану давай подзвонимо Костиганову. Цікаво, чи цей джентльмен знає про молоду вдовицю щось таке, чого не знаємо ми?

Поки шеф і старший технік обмінювалися припущеннями щодо демонічної суті Поліни Агамової, Мармура приходила до тями. Вона намагалася згадати, що саме з нею трапилось, але пам'ятала лише дикий спалах бажання і ненависті. Двох ядучих, немов отрута, почуттів, туго сплетених в одну лихоманку. Після цього спалаху вона не пам'ятала вже нічого. Ані чужої волі, яка опанувала її свідомість, ані своїх дій. Вона виринула з темного провалля вже в ліжку. Усе її тіло боліло, кожна спроба підвести голову закінчувалась приступом нудоти і запамороченням.

До кімнати відпочинку завітав Кабарда.

— Як ся маєш, красуне? — Микола Семенович присів на край дивана.

— Нудить.

— То мине. Лікар каже, що ти швидко видужаєш.

— А де Лавр Станіславович?

— Він на завданні.

— З ним усе гаразд?

— Не хвилюйся, з Лавром Станіславовичем усе в повному порядку. Скоро приїде. А ти ніяких голосів не чуєш?

— Яких голосів?

— Ну, таких, які ніби говорять у голові. Щось тобі кажуть, наказують.

— Я не шизонута, — обурилась дівчина.

— Ти не шизонута, я ж не про те, — Кабарда підіткнув краї ковдри, якою була накрита Мармура. — Не холодно тобі, ні?

— Ні. Так що то ви питали про якісь «голоси»?

— Ти не хвилюйся, тобі не можна. Розумієш, ти кілька хвилин була під зовнішнім впливом. Щось типу гіпнозу.

— А хто мене гіпнотизував? Тут нікого не було.

— Це робилось на відстані.

— Не гоніть.

— Я не гоню. Є такі технології. Єн-ел-пе називаються.

— Западло, — Мармура заплющила очі. — За таке вбивати треба.

— Ти справді нічого не пам'ятаєш?

— Hi, — дівчина підозріло подивилась на Кабарду. — А що я такого виробляла?

— Нічого страшного.

— Не брешіть. Я на людей кидалась?

— Ти вела себе як лунатик. Не розуміла, що робиш.

— Хоч не голою?

— Ні, — посміхнувся Кабарда. — В одязі. Тебе побачив наш черговий і зупинив. Потім викликали лікаря. Він дав тобі заспокійливе.

— Тепер мене покладуть у дурку?

— Ні, Наталко, не покладуть. Призначать тобі таблетки. Про всяк випадок. Для профілактики.

— Ага, таблетки для дуриків.

— Та ні. Не для дуриків. Я теж такі таблетки п'ю, щоби підтримати мозок. Робота в нас така: нерви, недосипання. Такі ліки називаються коригуючими препаратами.

— Ви батькам не казали?

— Ні. І не будемо нікому казати. Це ми називаємо «внутрішніми подіями». Про них ми нікому не розповідаєм. Та й тобі треба про це забути. Воно не повториться. Ти тут відпочинеш ще кілька днів, доки не видужаєш. Добре?

— Ви так кажете, ніби я можу відмовитись.

— Ти ж вільна людина, хоча ще не повнолітня. На все, що з тобою роблять, потрібна твоя згода. Ну й, зрозуміло, згода твоїх батьків.

— А ви батьків питали?

— Питали. А ти не проти?

— Ні, не проти, — Мармура задумалася. — Це що ж, виходить, так було, ніби я довбана рукавичка, а хтось запхав в мене руку і я робила, що він хотів?

— Ну, не зовсім так…

— За таке, дядько Миколо, треба бошки відривати, на шматки різати. Якісь деградоси залазять людині в голову, і вона стає грьобаним зомбі… — Мармура черговий раз спробувала підвестися. — Голова крутиться. От падло! Ні, ну я без плану прозрєваю. Це ж такий бєзпрєдєльний попадос, що повіситись можна. Хто це робив? Ота сволота, яка за мною бігала? Це вона?

— Ми зараз шукаємо тих, хто виробляє такі речі. Ми їх знайдемо і покараємо.

— Їх треба знайти і бошки їм повідкручувати.

— Знайдемо, Наталочко. Знайдемо і відкрутимо. Для того ми й існуємо… їсти хочеш?

— Яке там «їсти». Хрєново мені. Голова як баняк.

— Скоро прийде лікар, дасть тобі снодійне. Тобі тепер треба багато спати.

— Але коли приїде Лавр, ви мене розбудите, добре?

— Розбудимо.

— Точно?

— Обіцяю. Ану, дитино, приміряй оце, — Кабарда дістав з кишені срібний хрестик на ланцюжку і надів його на Мармуру. — Це оберіг. Я колись на флоті служив, водолазом. Цей хрестик знайшов біля затоплої баржі. Може, це не я, а він мене знайшов. Він правильний. Він мене від різних лихих людей захищав, і таки добре захищав. І тобі він допоможе.

— А ви як без нього?

— Так я ж тобі його не назавжди даю. Ми тих людей упіймаємо, і тобі вже захист не буде потрібний.

— Захист завжди потрібний.

— Лавр тобі золотий хрестик купить. Красивий, з вензелями.

— Не купить, — надулася Мармура. — Я тепер психічна, мене в клітці треба тримати і таблетками годувати.

— Купить, купить, — Кабарда виглянув у вікно, провів поглядом Руслана, який саме минав КПП, і додав: — Але ти йому скажи, щоби дуже дорогого не купував. Знаєш, як у пісні співають: «Чем дороже покупки, тем дешевле судьба».

Розділ 42

Космічній Мавпі, на відміну від Таракана, не потрібно було вивчати плани і схеми резиденції «Ока Півночі». Вона могла із зав'язаними очима знайти там кожне приміщення, кожне вікно і кожний вимикач. Свого часу вона півтора року пропрацювала на чорній кухні, де готували їжу учням і охоронцям, потім відшліфувала колінами, сідницями і п'ятами кожний сантиметр підлоги медитаційного і тренувального залів. Нарешті, вона потрапила до внутрішніх приміщень вілли, де пройшла повний курс науки, вступну частину якої їй виклали санітари у психлікарні.

Вона знала, що майже посередині найдовшого із чотирьох парканів, що оточували резиденцію, є місце, яке не потрапляє де поля зору жодної з відеокамер. Вона перестрибнула через двометровий паркан так само легко, як перестрибувала через канави, коли переслідувала Мармуру. Ховаючись за господарською будівлею, вона дісталась декоративного пагорба в саду за віллою. Пагорб теж знаходився за межами