Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

Жадібно ухнувши, зімкнулися хвилі. Пара здіймалася вище й вище, і ось відкрилася поверхня моря, і чистий обрій, і сонце.

Кожен воїн, стаючи до бою, має бути готовий до смерті.

Проте кожен воїн, навіть найзавзятіший сміливець, завжди плекає надію залишитися живим.

Коли Арман вирвався з-за скелі й побачив клішні, простягнені до прикутої до скелі жінки…

У бездонних схованках його пам’яті, прапам’яті, що залишилася від предків, гніздився закон життя: той, хто схопився з нащадком Юкки, приречений. Всі могутні інстинкти негайно наказали Арману тікати стрімголов; але в цю мить, у цю самісіньку мить він став непідвладний ні інстинктам, ні здоровому глузду.

Клішні тяглися до Юти.

І тоді він зрозумів, що загинув. Тому що породження моря не скривдить Юту навіть дотиком, і ні волоска не впаде з її голови, і за це він, Арм-Анн, зараз віддасть життя.

Найвідчайдушніший сміливець стає до бою з надією вижити; дракон, що звалився морському чудовиську на голову, здався тому безумцем — схоже, він твердо вирішив умерти в сутичці.

Раптовість і вогонь були вірними союзниками Армана — чудовисько ж бо готувалося до трапези, а не до смертельного двобою. Розгублене й обурене, у ці перші секунди воно зазнало найбільших втрат.

Арман нападав і нападав, і не беріг себе себе, і разом забув всі древні настанови про бійцівську доблесть — не доблесть хотілося йому виявити, а скалічити ворога якомога серйозніше. І він палив і шматував, і розгубленість чудовиська незабаром змінилася люттю.

«Непереможний був Сам-Ар, і вже брав він гору, але Юкка, нехай одійде в непам’ять його ім’я, схитрився підло й захлиснув у петлі свої Сам-Ара, і затяг у безодню, і загасив полум’я його, і роззброїв його…»

Арман не був непереможний, і нащадок Юкки, мабуть, подолав би його й на поверхні. Подолав би — якби Арман не бився, наче востаннє в житті. А так воно й було.

Удар важкого, тугого, як мокрий канат, мацака обпалив його крило, потім ще й ще; крило обвисло, а клішня захопила лапу, стиснула, і тріснула Арманова луска, і від немислимого болю скаламутилася свідомість. Пара здіймалася від киплячого моря, густа, задушлива пара. Рвонувшись, Арман дихнув вогнем — засичала, вкриваючись пухирями, горбкувата шкіра чудовиська. Ревіння; Арману здалося, що шия його зараз зламається, як суха тріска.

Двоє кілець затягувалися на шиї, ще три притискали до боків крила, і крила тріщали, ламаючись. Живий зашморг стискався й затягувався, і Арман занадто пізно збагнув, що зараз станеться.

Ривок. Туша чудовиська каменем впала на дно, і Арман побачив раптом, як на місці неба зімкнулися хвилі.

Згас вогонь, і чужий світ, стихія, що несе смерть, обступила пораненого дракона. Сонце тут було не сонце вже, а розмите коло на поверхні хвиль, і замість повітря, яким можна дихати — зграї, армії малесеньких пухирців, яскравих, з мальовничими відблисками на тугих боках, спрямованих угору, вгору, туди, де сонце й вітер…

«Так загинув могутній Сам-Ар, і пам’ятайте, нащадки…»

А чудовисько провалювалося дедалі глибше, і стискало Армана все дужче, і крізь танець іскор у його очах пробилася раптом проста й безпомічна думка: все дарма. Утопить і повернеться по Юту.

І тоді з жаху кинулися врозтіч морські мешканці. Забилися в мушлі всі, хто мав мушлю; чкурнули геть власники плавців, інші притулилися до дна, злившись із ним, ставши його частиною…

Тому що роззброєний, позбавлений повітря дракон, задихаючись, небаченим зусиллям розірвав смертельні обійми й зітнувся з царюючим у своїй стихії морським чудовиськом, і ніколи за все своє довге життя нащадок Юки не зустрічався ще з таким супротивником.

Божевільний, нащо?! Хіба та жертва на скелі була варта його життя? Дракони не можуть дихати під водою, йому б на поверхню рватися, а він, закривавлений, з розіваним горлом — кидається, нападає відразу справа й зліва, задихається, але б’є, шматує, стуляє й розмикає щелепи…

І чудовисько збентежилось, тому що для нього життя було надзвичайно дороге. Прокляття, має ж бути межа божевіллю!

З дна здіймалися хмари піску. Обламувалися й вертілися у вирах гілочки коралів; у глибокій-глибокій западині оголився й блиснув зубами людський череп.

Цей божевільний ішов до кінця. Не лють вела його — щось більше, ніж лють, величезне й чудовиську недоступне. І, зрозумівши це, нащадок Юкки уперше в житті злякався.

Не дракона — дракон здихав. Злякався того, що рухало ім. Того, що перетворило страх смерті — святий страх, якому підвладні всі, — у посміховище.

І ось тоді, збентежений і спантеличений, не бажаючи більше неприємностей, нащадок Юки відступив, залишивши життя дракона океану.

Сонце піднялося високо. Проминула година, не менше, поки перші сміливці зважилися вийти зі схованок у скелях.

Юта була притомна; очі її байдуже ковзнули по обличчях, що несміливо наблизилися, — і знову втупилися в море, затягнуте брижами.

Люди підходили й підходили — серед них селяни й рибалки, каменотеси, що прикували Юту до скелі, і навіть офіцери варти. Один з них стискав в опущеному кулаці сірий плащ чаклуна, який утік.

Останнім вийшов Остин.

Він брів, провалюючись у пісок, враз постарілий, із розтрісканими губами. Люди сахалися його, як чумного, як прокаженого — марно він ловив чийсь погляд. Хтось, даючи дорогу, плюнув йому під ноги.

— Юто… — сказав Остин, дивно бігаючи очима. — Юто…

Вітер жбурнув пригорщу бризок їй в обличчя, і великі солоні краплі котилися по щоках, проте очі залишалися сухими. Її погляд не відривався від поверхні моря, яке поглинуло чудовисько й дракона.

Він на дні. Тепер він на дні, і товща води зімкнулася. Під її вагою поховано перетинчасті крила — і хрипкуватий голос, докірливі очі, прохолодні долоні.

Прощавай.

Офіцер варти ступив до Остина й кинув, майже жбурнув йому сірий плащ чаклуна. Голіруч він спробував висмикнути з каменю залізну скобу, утримуючу тонку Ютину щиколотку — не зміг, опустив руки, відійшов, дивлячись у пісок.

— Юто, — промовив Остин, і голос його здригнувся, — не вір. Неправда це…

Вона не чула. Перед нею ніби ніхто й не стояв — вона дивилася на море.

— Ну, чого повитріщались? — майже верескнув Остин, обертаючись до людей.

Ніхто не глянув у його бік.

— Відв’язувати, чи що… — промимрив Остин, схоже, звертаючись до самого себе. — Панове офіцери… Відв’язувати? Чи повернеться?

Короля нагородили таким поглядом, що він знітився, згорбився, відразу став скривджений і жалюгідний. Каменотеси повільно, наче через силу, почали знімати ланцюг, протягнутий поперек Ютиних грудей. Королева була байдужа.

На берег накочувалися хвилі припливу — довгі, безпечні, геть не схожі на ті, що їх здіймають чудовиська… Люди стояли по гомілки в воді й не помічали цього. Бризки піни досягали