Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

Романик? Славко Ілакович? Може, випишуть когось з відомих адвокатів зі Львова? Якої думки про це він, Маркіян?»

Маркіян тієї думки, що вирок йому був зумовлений ще тоді, коли поліцай накладав йому наручники. Який би захист не дали йому, однаково вироку ніхто вже не відмінить. Зрештою, в дуже рідких випадках, і то підозрілих, трапляється, що захист витягує когось у політичному процесі. По-друге, ті славетні адвокати (він назвав три прізвища), що часом люблять і безкоштовно виступати у політичних процесах, не є такими вже непорочно безкорисливими чи аж такими патріотами, як Нелі здається. Такі їхні виступи — це перш за все вдячна нагода для реклами. Розуміють це, зрештою, і прокурор, і присяжні. І тому, аби Неля знала, і прокурор, і суддя, і менш наївні з присяжних сприймають ті бучні оборонні промови, як виступи акторів на сцені. Не розуміється на них хіба що частина публіки, отакі наївні, як Неля, які охають та ахають з приводу тих знаменитих виступів.

Ні, він категорично проти того, щоб йому давали адвокатів. Можна пошанувати його останню волю? Він через Нелю просить пробачення у публіки, перепрошує у громадськості, що його процес буде нецікавий, бо він для цього давно фініта ля комедіа[97].

— А ти чого знову плачеш? Яке свинство, що мушу коротати тут свій вік! Мені треба було б хоч здалека охороняти тебе від злих вітрів, ти — моя квітко! Не плач, маленька, бо я не знаю, як поводитись, коли дівчата плачуть. Орися теж раз плакала. Тут, — безнадійно похнюпив голову, — тут уже не плачуть… Я тобі говорив, що для тебе міг би я і поетом стати, коли б не оте прокляте запізно… — Незграбним, ніжним рухом гладив її по голові і спині. — «Не в'яжи своєї долі зі мною, — сказав вітер плакучій вербі, — в мене характер поганий. Сьогодні я тут — завтра там. Очі не висихатимуть тобі від сліз, моя хороша». — «Що ж, — відповіла плакуча верба, — я створена для того, щоб плакати. А коли вже проливати сльози, то бодай за милим серцю…»

— То про мене? — спитала з солодкою робленою наївністю Неля. Прощаючись (не знала досі Неля, що поцілунки можуть мати солоний смак), Неля все ж таки зуміла шепнути Маркіянові, що в неї була попередня розмова з Романиком. Розуміється, без всякого пояснення, бо тюремний сторож, хоч і з кислим виглядом, не спускав з них ні ока, ні… вуха.

У відповідь Неля почула:

— Йому можеш абсолютно вірити.

Не могла зрозуміти, чи ця фраза стосувалася загальної характеристики Романика, чи, може, була подана їй як гасло для її участі у допомозі (якій?) йому, Маркіянові.

Поверталася Неля додому обнадіяна, сповнена добрих намірів, коли випадково (знову ж таки, чи дійсно випадково) наткнулася на Романика. Вийшов навпроти неї з провулка розхристаний, заболочений (де він болото знайшов при такій погоді?), з перекривленою краваткою, неохайний якийсь, ніби ночував не в постелі, а десь під мостом.

Саме тоді повідомив її, що з нею буде бачитись хтось у справі Маркіяна Івашкова.

Досі кожну можливість звістки про Маркіяна Неля сприймала як заповідь болючої радості, а цим разом відчула, як страх підняв тривогу у всьому її нутрі.

Незважаючи на запевняння Маркіяна, не довіряла Романикові. Аби втратити довір'я до людини, не потрібно, щоб вона двічі обманула нас. Для Нелі, наприклад, цілком вистачало того, що Романик збрехав їй, ніби Маркіян Івашків захоплювався нею ще перед ув'язненням. Справді, хіба, щоб розпізнати в людині злодія, не вистачить того, щоб вона раз полізла своєю рукою до нашої кишені?

Неля сподівалася, що другого чи третього дня незнайомий дасть знати про себе. Попередила Мариню, що можуть питати її, Нелю. Натякнула злегка Олені й Зоні, щоб не були надто здивовані, коли незнайомий мужчина завітає у хату.

— В якій справі? — хоче відразу знати Зоня.

— Не знаю. Здається, йдеться про якусь посаду для мене, чи що, — дуже неохоче сказала неправду Неля.

— І ти говориш про це так байдуже? — з підозрою спитала Зоня. Вся ота Нелина посада видалася їй просто неправдоподібністю. Була певна, що Неля говорить неправду, але не могла здогадатись, що під цим ховається.

Незнайомий не з'являвся.

Неля перестала показуватися на вулиці. Хотіла зустрітися з ним дома. Боялася того невідомого. Коли іноді все ж таки доводилося їй у присмерках повертатись додому, то обминала кожний темний завулок, де він міг чигати на неї. Бувало й таке, що, прийшовши до хати, відразу ставала неспокійною. Здавалося їй, що він був і стероризував домашніх, щоб мовчали про його прихід.

Допитувалася у Марині:

— Ніхто не питав мене? Направду ніхто? Може, приходив, а Мариня забула? Ануко, хай Мариня добре пригадає собі. Ніхто не питав про мене?

Мариня сердиться й собі скоса поглядає на Нелю.

— Паннунця так причепилася до мене, що я вже не знаю, або паннунці щось привиджується, або я до решти здурніла. Як то може бути, щоб якийсь мужчина приходив до нас, питав про паннунцю, а я забула?

Неля дає собі клятву: якщо й завтра не зустрінеться з ним, то піде до Романика і візьме свою згоду назад. Доки можна її за ніс водити?

І якраз тієї самої днини той перестрів її на вулиці. Неля ніяк не може пригадати собі початку тієї зустрічі. Пам'ятає момент, коли їй назустріч ішов яскраво-зелений піджак. Очевидно, проминув її, але як він знову потім опинився попереду неї, не може ніяк второпати.

— Панна Неля? — спитав не галицькою вимовою. Може, був волиняк. Не зняв капелюха, а лише торкнувся його («Які вони всі невиховані!»). — Може, пройдемося в парк?

Ні, він скоріш циган, ніж волиняк. Нелі взагалі не подобаються жагучі брюнети з темно-оливковою шкірою лиця і коричневими губами. Великі чорні очі не завжди мусять бути красивими. Бувають серед них і вульгарні. Дебела фігура ледве вміщується у куценький костюмчик (той яскраво-зелений колір якраз для конспірації!).

Неля просить у душі бога, щоб ніхто не побачив її з тим циганом. Не вміла б пояснити свого знайомства з ним, а сказати правди не має права.

В парку він відразу прямує у бічну алею між плакучі верби. Зелень тут така свіжа, що аж не зелена. Скоріше жовтава. Молоде листя пахне терпко весною. Інакше не можна сказати. Розтерти в пальцях молоденьке липке листя бука, клена, берези чи верби, у всіх них такий самий весняний запах хлорофілової зелені всуміш з вологим видихом землі.

Досить високі і стрункі, як на свою породу, верби