Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

Батогів добрий цар не велів давати Сіркові, а на Сибір милостиво позволив.

І от повезли пана Івана, славного війська запорозького низового кошового отамана у далеку-далеку дорогу і не дали майже попрощатись і з ланкою, і з діточками… Тренькає дзвоник під дугою і день, і ніч, гонить, не зупиняючись ні на хвилину, трійка за трійкою по етапах з ярижкою з «розбойного приказу» плече до плеча з Сірком, бо у «розбойному приказі» ярижці сильно наказано везти сего колодника до города Тобольська «без мотча-ня», з великим бережнєм, смотрячи за ним «недреманним оком»… І не дрімає око ярижне день і ніч, і тренькає день і ніч дзвоник під дугою, та деколи брязнуть і кайдани Сіркові… А він усе думає, усе думає: за що? За що? Де ж твоя правда, Господи?

Невже ж тепер правда - правда вже померла,

А щира неправда увесь світ зажерла?..

А он уже й гори заступили дорогу, високі-високі гори… То вже, мабуть, кінець світу: тут і Сибір кінчиться… Приїхали! Так думає Сірко, та до ярижки;

- Будь ласка, пане москалю, чоловіче добрий, се вже ми приїхали у Сибір?

- Ах ти, простота, хохол! - сміється ярижка. - Се тільки Урал-батюшка.

- А Сибір? Невже ж ми ще не в Сибірі?

- Де там Сибір! Сибір-матушка за Уралом… Ех, хохли, всі подохли…

Ніколи нікого і нічого не боявся Сірко, а тут стало страшно… Через такі гори і птиця не перелетить, а де вже звідти чоловікові вернутися! Із Сибіру нема вже повороту, як із того світу… Та ще з того світу, буває, вертаються… Он баба Зубиха замирала, була на тім світі, усе бачила і вернулась звідти… І Марко проклятий був у пеклі і вернувся, а із Сибіру не вернешся…

А гори так і обступають кругом… А дзвоник все тренькає під дугою… Трудно коням бігти вгору… Тимчасом мсюкаль-підводчик заводить якусь московську пісню:

Ой і попила-ль моя буйная головушка, -

Пила она, братци, - ох і погуляла…

Нудно Сіркові від такої пісні, і він згадує свої пісні, свої думи… А тройка піднімається все вище і вище… От вони вже вибились на самий шпиль, під самі хмари…

Коли дивиться Сірко - управоруч від дороги стоїть кам’яний стовп.

- Звідси починається Сибір-матушка, - сказав ярижка, показуючи на той стовп.

- А до Тобольська далеко ще? - спитав Сірко.

- Ну, тут уже руку подати, - верст сімсот-вісімсот, не більше.

* * *

А тими часами, поки Сірка везли до Тобольська, на правобережній Україні закрутилась і розгулялась така завірюха, що Москва разом схаменулась і тяжко задумалась над своєю помилкою; тепер вона побачила, що, заславши Сірка у неволю, вона сама себе приборкала - підрізала крила… Тут тільки Москва догадалась, яку силу вона загубила і що таке був для неї Сірко… То-то, не треба було б слухати гидоти!..

А мабуть, як то кажуть, «щось велике в лісі здохло» коли сама Москва так заметушилась і згадала про Сірка.

Та хіба ж і не «велике»!

Султан турецький Мугамед IV вийшов на правобережну Україну з страшенними силами і грозився добути Київ. Він уже добув славний город Кам’янець, церкви його повернув у мечеті, всі церковні дзвони велів перелляти в гармати, образи із церков повикидати і святими іконами вибрукувати улиці. Із склепів же церковних звелів виволокти гроби значних городян і повикидати їх за город на смітники. І се ще не все: вісімсот хлоп’ят невеличких взяв собі у яничари, а молоденьких панночок у свої гареми та в гареми своїх візирів і пашів…

Страх і трепет обгорнув і Україну, і Польщу, бо і Дорошенко пристав з своїми козаками до султана. Кримська орда з ханом своїм Селім-Гіреєм носилась по Україні як зла хуртовина. Усе никло перед грізним падишахом і його санджаками…

Зловісна луна тієї хуртовини лунала вже попід самою Москвою…

Що станеться з Києвом, як і там із святих церков пороблять прокляті мечеті, церковні дзвони переллють в турецькі гармати, мощі печерських угодників повикидають на смітники, а святими образами вибрукують улиці!

Ніколи ще Москва, як і світ став, ні у кого не прохала підмоги. А тепер її бояри, боярські діти, стольники й окольничі гінцями полетіли з царськими грамотами - у перву голову до німецького цісаря, до римського папи, до курфюрстів саксонського й бранденбурзького, у Венецію, Францію, у іспанську землю, в землю англицьку, в Голяндію, Швецію і Данію… Отаке закурило!

Сам цар збирався у похід проти злої хуртовини, і вже велено було будувати «государів двір» у Путивлі…

І тут-то згадали про Сірка… У Москву прибіг посланець короля польського Христофор Ковалевський і між іншими річами говорив цареві:

- Тепер Дорошенко писав білогородській орді і кримським татарам, щоби вони йшли до нього без страху, тому що він того Сірка позбувся і від нього вже їм перешкоди не буде…

Де вже бо! Яка там перешкода із Тобольська!

Посланець просив словом короля відпустити Сірка під Білу Церкву.

А тут і його «дітки», запорожці, оставались без свого «батька», як без голови і без рук. Вони писали до боярина Артемона Сергійовича Матвєєва:

«Добродієві нашому милостивому, чесному опікунові нашої Малоросії і нас, війська запорозького, і давцеві всякого добра, посилаємо наш низький поклін і покірно просимо: змилуйся, як батько над дітьми, щоби за твоєю милостивою помочию нам прислали калмики і чайки, і засоби збіжжя, і щоби нам відпустили нашого доброго польного вождя і управителя, для бусурман страшного воїна, Івана Сірка, тому що в нас другого такого польного воїна і гонителя бусурман нема. Почувши, що у запорозькім війську нема Івана Сірка, страшного Кримові борця і щасливого побідника, котрий все їх побивав і християн з неволі визволяв, Бусурмани радуються і загадують на нас напасти».

І що ж Москва із тим Сірком? Що тут було робити? Сама пошила його у злодії, а тепер, знехотя, треба було повернути його у спасену душу.

Привезли його із Тобольська у Москву, заставили заприсягтись, що він служитиме вірно, і цар сказав йому:

- Даю тобі волю, бо вступився за тобою наш вірний підданий гетьман Іван Самойлович. Царське слово не можна зломити… Писав я. і запорожцям, що дам тобі волю, і даю.

Як блискавка по небу, пронеслась звістка по Польщі і Україні, по Криму й Туреччині, що «урус-шайтан» вийшов із московської неволі. Громом