Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

забуває свою молитву… Думки несуть його на Україну, де й йому колись кувала зозуля: може й ся прилетіла з далекого рідного краю, може се чиста, голубина душа його Галі…

- Хоч би чорною галочкою прилетіла вона до мене, сіла б на віконце темної темниці…

Ой прилети, галко, ой прилети, чорна!..

- А чи також і тепер зеленіють гаї на Україні, як і перше стелиться хрещатий барвінок, зеленіє мила рута і любисток, могили в полі з вітром розмовляють, шумлять верби в кінці греблі?..

Знов закувала зозуля.

- Зозуле, зозуле! Скажи, скільки літ мені ще томитися у темній темниці?

Зозуля кує не раз, не два, не три, кує без кінця, кує мов оглашенна.

Юрась знов дивиться у своє одиноке віконце. Хоч сонечко й сіло, а темряви й не бувало - видко як удень. Та бодай його й не бачити! Сиза якась, каламутна лядська Вісла несе свої каламутні води до чужого незнайомого моря, на холодну північ. Як же ж вона не подібна до далекого рідного Дніпра, що несе свої могутні води на теплий полудень, від Києва до Хортиці, від Хортиці до Чортомлика, до Січі, де верховодить Сірко… Може він тепер з запорожцями гуляє по Чорному морю на своїх чайках, галерам і каторгам турецьким жаху завдає, бідних невільників з неволі визволяє… А тут по каламутній Віслі валкою без кінця повзуть плоти та незграбні судна мов черепахи… Краще було б у кримській або у турецькій неволі світом нудити, брязкаючи кайданами на невільницьких ринках города Кафи чи Козлова, або на турецькій галері, ніж оце тут нудитись у темноті, сонця праведного у вічі не видаючи. Та там би може довелось побачити хоч свого брата-козака невільника, або рідну Українку, «дівку-бранку» у базарі на продажі. А тут нікого, нікогісінько! І згадується йому Йоаникій Галятовський, як він розказував Юрасеві про римського поета Овідія, що увесь вік томився десь вигнанцем далеко від рідного краю… Чи не та ж доля жде й того, хто був колись батьком України?

Коли чує, щось за дверима наче ходить… десь недалечко ключі брязкають… А не такий час, щоб там що ходило, брязкало… Знав він, що се таке: після такого брязкання в незвичайну годину не раз бачив він із свого віконця, що то виводили кого-небудь із темної темниці «горломкарати». І бачив він не раз, як під його віконцем, там, де стоїть висока шибениця, гойдалось козацьке тіло, чи то гострою сокирою кому голову здіймали… Чує він і голос товаришів своїх по темній темниці, митрополита Йосифа та полковника Гуляницького… Та ще чийсь голос знайомий, а чий - не знає…

- На паль, на шибеницю? Кого? Нас? Боже! Ключ вже брязкає коло його дверей.

- Господи! Прийми дух мій…

А за вікном темної темниці горлиця плаче…

Двері розчинилися… Се його, Юрася, мають вести на шибеницю… На порозі - «сам», той, що під шибеницею порядкує…

- Сину мій! Архимандрите Гедеоне! Молись Всеблагому Богу…

Юрась занімів на місці… Послідня молитва!.. «Боже! Боже! Чому ти мене покинув?»

- Молись, сину! Він, що добув води з каменя, що вивів Ізраїля з Єгипту, апостола Петра з темниці, виводить нині з темниці душі наші.

- На кару… на смерть?

- Не на кару, сину мій, не на смерть, а на волю, на світ широкий, на Україну, на ясні зорі, на тихі води… Оцей козак, Васюта Макогін пригнав гінцем від його милости, найяснішого короля нашого Яна Казимира і від пана гетьмана коронного Павла Тетері з приказом - визволити нас.

Усі - митрополит Йосиф, Юрась, полковник Гуляницький, Васюта Макогін - усі, окрім ляха з ключами, падають навколішки і тихо моляться.

- Сей день, єго же сотвори Господь… обнімім друг друга…

Над Юрасем нагинається Васюта Макогін. Сльози ринуть з очей його…

- Почоломкаємось, пане гетьмане, та міцно-міцно!

XIII

Старі люди ще за батьків і дідів наших казали:

«Горе дворові, де корова розказує волові».

Так було і з нашою Україною.

За всі часи, як стояла Україна, від часів Богдана і до часів Самойловича, на Україні водились ледачі корови, котрі з дурного розуму і з сорому по своїй гидоті і нікчемності щодня ревли на всю череду, що воли в нас сякі й такі, що пускати їх у череду треба з опаскою, а то заведуть і череду, й черідку у такі нетрі, що и москаль їх звідти не вижене…

І от таких волів налигали кріпкими московськими налигачами і заганяли у стайню, а деяких, про котрих корови-ледащиці вже дуже погано ревли, московські купці й на заріз заганяли…

А гидоті й сього було мало: намоглася вона й такого вола під заріз дати, як Сірко, та дала була, але москалі скоро побачили, що без «Сірого» вола пропаде і українська череда, і черідка, що вовки-сіроманці з Криму, Туреччини й Польщі притьмом набіжать на Україну і переведуть чисто усі гурти і череди… За останні часи гетьманування Демка Многогрішного від української гидоти пішла чутка, що до гетьманської булави дуже приглядається Іван Сірко, що поспільство і голота на його колеса воду гонять, що кожний запорожець за свого кошового і на чорта полізе, і що тоді москалям на Україні буцімто «нитка урветься». Пускаючи таку чутку, гидота боялась не за москалів, а за себе: їй би, а не москалеві при Сірковому гетьманстві урвалася нитка…

Якраз у ті часи, коли українська гидота довела Демка Многогрішного трохи не під заріз, Сірко з своїми січовиками задав доброго чосу при річці Куяльнику татарському мурзі Текмамбету і самого мурзу, як качку на гнізді, злапав. Злапавши Текмамбета, Сірко сам повіз сю цяцю у Курськ, в подарунок князю Ромодановському. На свою голову, він не взяв із собою нікого із запорожців, бо їхав не в Крим і не в Туреччину, а в Московщину, через землі своєї неньки України.

Отут-то і спіткала його. гидота на самому дворищі неньки України.

Полтавський полковник Хведько Жученко - ота ледача корова, що «розказувала волові» - налетів на Сірка з своїми козаками, мов на злого татарлюгу, забив у тяжкі кайдани, мов якого злодія, і привіз у Батурин, де сиділа така, як і сам Жученко, гидота… А гидота й рада тому…

Гидота до Ромодана з довгим язиком…

Ромодан у Москву: «тому що сей Сірко, забувши Господа Бога і твою, великого государя, до нього прихильність, задумав віддатися турецькому султанові, то…»

А за «то»