Ірен Віталіївна Роздобудько - Якби

Вони мацають руки одне одного кожні десять хвилин — здається, що за день вони стають мов залізні.

Але наступного дня здуваються, наче повітряні кульки, і руки болять. Але попри це трохи вище ліктя все одно наростають кумедні горбики: рука худенька, а горбики видуваються і нагадують удава, що проковтнув кролика. Тітонька Ніна, сусідка з першого поверху, каже, що це дурне заняття для дівчинки, тільки фігуру псує. От, певно, вона нічим не псувала свою фігуру, тому зараз ходить така кругла, мов куля.

Потім вони їдять персики на верхній перетинці пожежних сходів. Звідти можна побачити — зовсім трішки, буквально краєм правого ока! — те, що відбувається в кімнаті Марти і Стасика.

Видно край великого дзеркала, що стоїть в кутку з правого боку вікна. Одного разу в ньому відобразилось, як вони цілуються…

Тоді Марта якраз примірювала нові сережки — великі червоні кільця, а Стасик підійшов до неї зі спини — Ніка бачила лише одну його руку на плечі Марти і те, як вона повернула обличчя…

Вона нікому про це не розповіла.

Марту в дворі не люблять.

Вона зустрічалась з Миколкою, сином тітоньки Ніни. Потім його забрали в армію, кудись дуже далеко, а Марта вийшла заміж за Стасика.

Гуляли тоді усім подвір’ям, і лише тітонька Ніна усіляко кривдила наречену, називала вертихвісткою.

А їй, Ніці, подобаються і Стасик, і Миколка. Стасик старший і гарний, ходить у всьому модному. А Миколка — просто смішний, завжди любив возитися з ними, наче малий, допомагав будувати халабуду за будинком.

На весіллі вона бачила, як Марта трохи поплакала. Певно, згадала Миколку, а потім — танцювала з усіма. Навіть з дядьком «Петром-барахлом», навіть з дядьком Ванею-«встань-з-диваня» і з Нахал Нахаличем теж. Увесь двір було всіяно цукерками і монетками — ледь до вечора позбирали. Весело було…

Коли виросту, думає Ніка, ніколи не забуду цей двір! Стану багатою, всім купуватиму цукерки — до старості. Варитиму велику каструлю борщу і виноситиму на той дерев’яний стіл, накриватиму його білим обрусом, як в кіно. Ми сидітимемо за тим столом і співатимемо пісень. І Богдан Ігорович буде з нами.

А Миколка повернеться з армії і одружиться зі Свєткою. Поки він служить, вона підросте, буде не така товста і конопата. Адже вона сама зізналась, що закохана.

— Щось вони довго… — каже вона, киваючи на Ярикові вікна.

— Ага, — каже Ярик.

…Нарешті на подвір’я виходять Ярикові батьки — дядько Микола та тітонька Іра.

Тітонька Іра несе кошик з продуктами, дядько Микола весело помахує в повітрі ключами від «Жигулів».

Вони з Яриком навперейми спускаються з пожежних сходів — хто швидше добіжить до машини?!

— Ну, банда, готові? — весело каже дядько Микола і відчиняє дверцята. — Залізай!!!

Вони стрибають на заднє сидіння — кожному дістається по вікну, сперечатися не доводиться!

Тітонька Іра сідає наперед.

Микола Іванович повертає ключ, авто здригається, і вони одночасно здригаються від радості — ура, поїхали!

— Стійте. Стійте! Стійте!!! — раптом кричить вона.

— Що трапилось? — кажуть всі водночас.

— Тедді! — пояснює вона. — Я забула взяти Тедді! А я йому обіцяла!

Ярик презирливо гмикає.

— Який ще Тедді? — питає тітонька Іра.

— Це її ведмідь, — пояснює Ярик і докірливо зиркає на неї, мовляв, дівчисько воно і є дівчисько.

Але їй байдуже — нехай спочатку навчиться так стрибати з турніка, як вона! А Тедді вона не залишить на цілих два дні!

— Ну, біжи. Тільки швидше! Чекати не будемо — потяг відходить за розкладом! — жартує дядько Микола.

Вона вискакує з машини, біжить до під’їзду.

Долає перший поверх, стрибаючи на правій нозі, другий — на лівій, на третій злітає на обох, перестрибуючи по дві сходинки.

Відхекується. Тихо встромляє ключ у шпарину: тітка Зоя любить довго спати — це вона знає. Колись почула, як та каже батькам: «Якщо мене розбудити зранку, стаю мов звір — покусати можу!» З неї досить і того, що тітка Зоя щипається.

Нечутно прокрадається коридором до своєї кімнати. І завмирає від несподіваного жаху: з кімнати, де спить тітонька Зоя, долинають приглушені крики. Взагалі звук йде моторошний, незрозумілий. Схожий на пташиний клекіт.

Зоя вмирає?

Вона розчахує двері.

І бачить щось жахливе: Зоя накинулась на батька і, навалившися на нього — безпомічно розпластаного на ліжку, — душить його! Вона зовсім гола, і довге руде розпатлане волосся, мов полум’я, стрибає по її круглій білій спині…

Вона кидається на цю ненависну білу спину, кусає, дряпає її.

Відчуває, як руки з довгими пазурами намагаються скинути її.

Зоя вскакує, і вона осипається з її гладкого тіла, мов тирса. Підводиться і знову кидається кусатись!

— Ох ти, мерзото! — кричить Зоя і киває батькові: — Вгамуй її, бо я за себе не ручаюсь!!! Це ж треба таке!

Крізь сльози вона бачить червоне батькове обличчя.

Він ще живий, тільки дуже червоний — навіть пурпуровий, ніби перестиглий помідор. Але — живий!

Він зіскакує, замотується Зойчиним халатом.

А потім…

Потім відриває її від Зойки. І замість вдячності і захисту вона відчуває його страх, ворожість, огиду, мов він бореться зі змією. Він з усієї сили жбурляє її в протилежний бік. Вона кулею відлітає просто до стіни. Дзвінко цокається головою. Їй навіть здається, що голова розколюється, мов яйце, і все, що знаходиться всередині, - стікає по стіні.

В голові дзвонять дзвони.

Дзвін вібрує у всьому тілі.

З носа тече струмок крові. Вперше вона бачить кров так близько. Вона така дивно-яскрава, мов калиновий сік. І така ж рідка. Не така, як в кіно, де кров схожа на мед чи чорнила…

Батько присідає поруч, щосили тормосить її за плечі. Що більше тормосить, то більше лунають дзвони. А крізь них долинає голос:

— Скажеш матері — приб’ю!

Тітка Зоя височіть над ними, загорнута в простирадло, мов статуя чи примара.

— А може, все на краще… — каже вона.

— Стули пельку, — каже батько.

Вона не хоче їх чути.

Голосніше вмикає дзвони. Вони рятують її від цих голосів.

Виривається.

Вона так міцно виривається з його рук, що з носа ще більше б’є червоний струмок. Б’є і потрапляє прямо до рота — солоний і гарячий.

Вона ковтає і спльовує його. І мчить до дверей, на сходи.

Мчить повз заведені «Жигулі», повз здивовані обличчя Ярика і його батьків за склом, повз усе це свято, котре вмить стає для неї чужим.

Мчить до арки — аби лише швидше зникнути з їхнього горизонту, від їхніх розпитів. Про це нікому не можна говорити!