Галина Костянтинівна Вдовіченко - Купальниця

подвір’ї, а коли акумулятор остаточно сів, то й непокоїтись

припинив: нікуди вона тепер не зникне. «І що далі?» — за-

питала його якось Кароліна, він одразу зрозумів, про що

йдеться. «Далі все зміниться, — виявив удавану впевне-

ність. — Буде весна, буде робота, заправимо машину, поїде-

мо куди захочеш». — «Я хочу зараз, вже». — Мовчить, ніби не

чує. «Олеже, чому ти не шукаєш роботи?» — «Я шукаю. Робо-

ти немає». — «Я бачила оголошення: на складі потрібні охорон-

ці. Добу чергуєш — три вдома». — «Ти пропонуєш мені піти

в охоронці?» — перепитує він. — «А що такого в роботі охо-

ронцем? Вона нічим не гірша від роботи нянькою». — «Які ди-

вацькі твердження, Кароліно! Охороняти склади я не піду.

У мене освіта інша».

Уся розмова.

Вечірнє місто сяяло зимовими вогнями, у театрах ішли

прем’єри, у кінозалах — нові фільми, на вітрини книгарень ви-

ставляли новинки з топ-десяток продажів. Життя вирувало

всюди. Пливкі сніжинки кружляли у світлі вуличних ліхтарів, 200

перетворювали місто на казкове. Кароліна майже бігла, щоб не

змерзнути. До своїх осінніх черевиків вона вбирала гуцульські

вовняні шкарпетки, виправляла їх жовто-зелено-брунатним

орнаментом назовні. Єдине придбання останніх місяців — те-

плу куртку брунатного кольору — доповнював зелений довгий

шалик, накручений навколо шиї, і все це дозволяло їй вигля-

дати доволі оригінально.

Вона проминала яскраві вітрини, часом зупинялась перед

тими, що з одягом, і, якщо їй подобалось убрання манекенів, заходила досередини. Іноді там не траплялося жодного по-

купця, ціни красномовно пояснювали, з якої причини. На

яку-небудь непоказну кофтинку Кароліна мала б працювати

цілий місяць.

Вона бавилась. Вправлялась в індивідуальних акторських

етюдах, відчувала себе жінкою з фінансовими можливостями.

Треба було впевнитися з реакції продавців, що їй це вдається.

Хіба не могла, тиняючись містом, зайти до крамниці недбало

вдягнена дивачка із золотою банківською карткою у потерто-

му гаманці? Хоча іноді короткого погляду збоку на її черевики

було достатньо, аби продавець-консультант дозволила собі

зневажливий тон у буденному запитанні: «Що вас цікавить?»

Кароліна, не виходячи з ролі, відповідала тою ж монетою:

«У вас тільки ці фірми?» — недбалий жест у бік кронштейнів. —

«А які вас цікавлять?» — «Лора Ешлі… Барберрі…» — хороша

пам’ять висмикує потрібні назви в потрібний момент. — «Ні, таких немає. Але в нас є хороші пуловери та светрики інших

фірм. Показати?» — «Дякую, не треба».

А таку кофтинку вона собі колись купить. Тільки не в цьо-

му бутику. Тому що кофтинка ціною роботи чотири тижні —

це нонсенс та дурня.

Кароліна сама тепер заходить до кав’ярень. Вона тримає

у наплічнику книжку або підручник, бо саме в кав’ярні мож-

на вивчити кілька сторінок з підручника або прочитати роз-

діл з книжки. Звуковий фон, складений з глухого людського

201

багатоголосся та стишеної музики аніскільки не заважає. І то

не лише їй. Хлопець під вікном занурився у свій ноутбук. Дів-

чина не відривається від свого смартфона вже хвилин два-

дцять. Ніхто не претендуватиме на твій час і на твою увагу, бо одразу видно: людина має діло за горнятком кави.

Спостерігає за людьми, а думає про своє. Про те, що її осо-

бисте життя що далі то більше стає нестерпним. Чому вона не

намагається змінити ситуацію, яка зайшла в глухий кут? Що її

стримує від того, аби сказати Олегові: що зрештою відбуваєть-

ся? Як ми живемо? Її шокує його смиренність перед тим, що

пропонує йому життя, його мовчазна згода на те, що він за-

раз має, в усьому, і перш за все у стосунках. Його все влашто-

вує, і цей новий чоловік не викликає у ній ані симпатії, ні ба-

жання бути поруч. Нехай живе, як хоче, але вона тут до чого?

…Навскісний сніг торкається торсів скульптур під куто-

вим балконом їхнього будинку, забивається у кам’яні шпар-

ки. Ті двоє невтомних — атлант і каріатида — тримають свій

тягар на рівних, на двох парах сильних рук. На обличчях спо-

кій, який так здивував колись. І тепер кожного разу, прохо-

дячи поблизу, Кароліна кидає оком на кам’яні обличчя, пере-

конуючись: нема в них страждання, немає напруги, хоч мали б

бути, а глянеш — нема.

Вдома тепло, піч пашить гарячими кахлями. Цього місяця

платня за газ буде захмарною, як і наступного, і попередньо-

го теж.

— Де ти ходиш? — Олег піднімається від комп’ютера. — Де

ти ходиш?

І її накриває хвиля відрази.

Вона починає збирати речі.

— Що сталося? — каже він розгублено.

Вона мовчки складає на купку свої речі: Маринину спід-

ницю, дві пари джинсів, плетену камізельку кольору стиглої

хурми…

Олег у два кроки опиняється поруч, стискає її в обіймах.

202

— Кароліно, — каже він, — почекай трошки, усе налаго-

диться. Почекай, прошу тебе. Це не я зараз, не добивай мене.

Дряпучий клубок росте в горлі Кароліни — він не ковта-

ється і не видихається. Він застряг у трахеї, впершись гостри-

ми шипами під щелепою. Кароліну душить кашель, він му-

чить її до сліз, виходить поштовхами, і їй самій робиться

страшно від цього звірячого надривного скиглення.

Всю ніч за вікном виє заметіль, а на ранок усе за вікном по-

топає у снігу. Білий колір будить приспані надії та сподіван-

ня. Доживемо до весни, вирішує Кароліна. Та й куди б вона

пішла вчора? Їй нема куди йти, як і Олегові.

* * *

Хоч би тій нездарі перед прем’єрою живіт скрутило, і Космос

шукав, хто може зіграти головну роль замість неї! І одразу по-

тому: ні-ні-ні! Ні! Налякалась, яка чортівня часом у голову

стрілити може. Нехай буде здорова та Русалка, нехай грає

свою роль, бо кожному своє. А на чуже зазіхати — Боже збав!

Репетиція триває далі, Кароліна подумки грає усі ролі, на-

віть чоловічі.

Космос — це космос! Усіх вгору тягне, до зірок. А нездара

Русалка вище своєї голови не стрибне, як би не намагалась.

Усі це бачать та очі ховають.

* * *

Вулиця була єдиним місцем, де можна було набрати номер

Зої, почути її голос і запитати, чи може вона говорити.

У трубці лунали довгі гудки, Кароліну обминали перехожі, повз неї проїжджали автівки, розхляпуючи талий рудий сніг

з-під коліс. Вона вже зібралась відмінити виклик, як у мобіл-

ці почулося: «Алло. Алло, Кароліно, говори, я слухаю».

Кароліна зайшла в якусь браму,