Ганс Хрістіан Андерсон - Снігова королева

Тож коли він дістався додому, він узяв найбільшу торбу, яку тільки зміг знайти, й подався до Малого Клауса.

— Знову ти познущався із мене! — закричав він. — Спочатку я вбив своїх коней, потім вкоротив віку власній бабусі. Й усе це — твоя вина! Але ти більше не пошиєш мене в дурні!

На цих словах він схопив Малого Клауса, запхав його до торби, повісив її на плече й сказав:

— Зараз тобі прийде кінець — я тебе втоплю в річці!

Великий Клаус мусив здолати чималенький шлях, щоб дістатись до річки, до того ж Малий Клаус був не найлегшою ношею. Шлях пролягав повз церкву, звідки долинали звуки органа й чудовий спів. Великий Клаус опустив свою торбу на долівку перед церковними дверима й вирішив, що йому не завадить зайти й послухати кілька псалмів. Малому Клаусу все одно не вибратися з торби, а люди були в церкві. Тож Великий Клаус увійшов досередини.

— От лишенько, от халепа! — зітхав Малий Клаус у торбі. Він крутився й вовтузився, але послабити мотузку, якою торба була зав’язана, не вдавалось.

Саме тоді повз нього проходив старий сивий пастух. Він грубою палицею поганяв поперед себе велику череду худоби. Корова перечепилась через торбу, в якій лежав Малий Клаус, і перевернула її.

— От лишенько, — далі зітхав Малий Клаус. — Я ще такий молодий, а вже потраплю на небеса!

— А я, бідна моя голова, — поскаржився пастух, — уже дуже старий, та все ж не можу туди попасти.

— Якщо ти розв’яжеш цю торбу, — вигукнув Малий Клаус, — і залізеш у неї замість мене, то будеш там дуже скоро.

— З превеликою радістю! — відповів пастух і розв’язав торбу, з якої прожогом вискочив Малий Клаус.

— Ти подбаєш про мою худобу? — запитав старий, залізаючи до торби.

— Авжеж, — сказав Малий Клаус, а потім зав’язав торбу й погнав череду в поле.

Вийшовши з церкви, Великий Клаус узяв торбу й завдав її собі на плечі. Вона тепер здавалась легшою, адже старий пастух не важив і половини того, що Малий Клаус.

— Торба тепер здається легшою, — сказав він. — А, напевно, це тому, що я побував у церкві.

Тож він пішов до широкої та глибокої ріки й кинув туди торбу, думаючи, що там Малий Клаус.

— Катюзі по заслузі! — вигукнув він. — Більше ти не знущатимешся з мене!

Коли ж він повертався додому, то на роздоріжжі побачив Малого Клауса, який спокійнісінько гнав череду.

— Як це так? — здивувався Великий Клаус. — Хіба ж не тебе я щойно втопив?

— Мене, — відповів Малий Клаус. — Ти кинув мене у річку десь зо півгодини тому.

— Але звідки в тебе ця худоба? — запитав Великий Клаус.

— Це не просто корови та бички — це морська худоба, — відповів Малий Клаус. — Я розкажу тобі, що зі мною сталось. А ще дуже дякую, що ти мене втопив. Бачиш, я тепер стою перед тобою, та ще багатий, як король. Не сперечаюсь, лежати в торбі було дуже страшно, і вітер так загрозливо свистів у моїх вухах, коли ти кинув мене з моста у воду. Я негайно опустився на дно, але шкоди не зазнав, бо впав просто на м’яку травичку, що росте там. До мене підпливла маленька вродлива русалонька. Вона була вбрана у білі шати, а її коси були прикрашені вінком із зеленого листя. Вона взяла мене за руку й сказала: «Малий Клаусе, ти прибув. Ось худоба для тебе. А через милю на дорозі на тебе чекає ще одна череда — вона теж належатиме тобі». Тоді я побачив, що по річці пролягає великий шлях для людей, що живуть у морі. Дно ріки було встелене чудесними квітами й свіжою травою. Повз мене стрімко пропливали риби, точнісінько як тут повз нас пурхають птахи. А які гарні там люди, а яка доглянута худоба пасеться на пагорбах і долинах!

— Але чому ти повернувся назад, — запитав Великий Клаус, — якщо там, унизу, так добре?

— Ну, — промовив Малий Клаус, — з мого боку найрозумніше було повернутись. Я ж щойно тобі казав, що русалонька мене запевнила: далі на дорозі мене чекала худоба. Звісно, під дорогою вона мала на увазі річку, адже вона не може мандрувати іншим шляхом. Але я добре знаю, яка ця річка покручена — звивається до вправо, то вліво. Тож ця дорога здалась мені надто довгою, і я обрав коротшу. Вибрався на землю, перетнув поле й знову дістався до річки. Так я скоротив собі шлях десь на півмилі й хутчіше отримав свою худобу.

— Оце пощастило! — вигукнув Великий Клаус. — А як ти думаєш, мені перепаде морська худоба, якщо я спущусь на дно ріки?

— Гадаю, так, — сказав Малий Клаус. — Але я не зможу понести тебе в торбі, бо ти надто важкий. Але якщо ти підеш до моста й залізеш у торбу, я скину тебе із превеликим задоволенням.

— Дякую, — промовив Великий Клаус. — Але запам’ятай: якщо я там не знайду морської худоби, то дам тобі добрячого прочухана, коли виберусь!

— Добре, добре, вгамуйся вже! — примирливо буркнув Малий Клаус, і вони попрямували до ріки.

Коли вони наблизились до берега, худоба мерщій спустилась до води, щоб напитись.

— Глянь, як вони поспішають, — сказав Малий Клаус. — Ох і кортить їм знову опинитися на дні!

— Давай, не барись, допоможи мені, — сказав Великий Клаус, — бо відлупцюю.

І заліз у торбу.

— Поклади сюди камінь, — наказав Великий Клаус, — бо я не можу потонути.

— Не бійся за це, — відповів Малий Клаус, але все ж таки поклав великий камінь у торбу, міцно її зав’язав і жбурнув у воду.

— Бульк!

Це Великий Клаус шубовснув у річку й пішов на дно.

— Боюся, худоби він там не знайде, — сказав Малий Клаус і погнав свою череду додому.

Квіти маленької Іди

— Мої бідолашні квіти зовсім зів’яли, — сказала маленька Іда. — Учора ввечері вони були такі гарні, так тішили око, а тепер кожна пелюсточка засохла і змарніла. Чому так сталось? — спитала вона студента, який сидів на дивані.

Вона дуже любила його, адже він розповідав неймовірно захопливі історії, та ще й вирізав із паперу дивовижні фігурки: серця з танцюючими панночками всередині, різноманітні квіти, палаци з дверцятами, які можна було відчиняти й зачиняти. Одне слово, то був справжнісінький штукар!

— Чому мої квіти сьогодні так кепсько виглядають? — запитала вона знову, показуючи свій зів’ялий букет.

— Знаєш, що з ними сталось? — спитав студент. — Вони вчора цілісіньку ніч гуляли на балу, тож сьогодні їхні голівки схилились і