Галина Василівна Москалець - Маґнат

Дорога, якою мали везти завтра останки Яна Щасного, була позначена зеленим ялиновим гіллям, вистелена ним від воріт замку і аж до самого костелу. Я тримався її, не ступаючи по ній, бо не про мою честь її стелено. Мені було байдуже, що добромильські міщани дивляться на мене. Я навіть читав їхні думки: ніхто з них не хотів бути на моєму місці. Ні сьогодні, ні завтра, ні позавтра. Але і я також не хотів бути на їхньому місці, лиш на своєму, згідно з натурою і хистом. (АК: Відчувається, як глибоко вкоренився гуманізм в тогочасному шляхетстві. Не через літературу, а через спілкування на сеймиках, через дружню бесіду, під час подорожей ці думки, що кожне покоління повинно самостверджуватись, а кожна людина вдосконалюватись, врешті проникли в середовище освічених міщан. Пан Северин ще не годен подолати поділ на касти, тобто стани, але селяни чи міщани для нього вже не є людьми другого сорту.)

Зелена стежка врешті припровадила мене до дерев’яного костелу, за яким шуміла Вирва, наповнена талою водою. Сніг, наче стара шкіра, сповзав з гір і зникав у ріці. Сонце бризнуло мені у очі, вийшовши з-за хмари, я відвів погляд від гір і побачив, як на мій рукав сідає бджола. Певно, відкрили вулики, а може дика комашина вилетіла з дупла у лісі. Я знався на бджолах і бажав собі колись дожити віку при пасіці. Бджола вирішила перепочити на моєму рукаві, так ніби знала про мою прихильність до її племені. Не забули мене бджілоньки. То була вже немолода бджола, певно, не доживе до літа, однак ще встигне натрудитись. Я підставив руку сонцю, щоб комашина погрілась. Дивно, мабуть, се виглядало збоку. Коли йшов сюди, то євреї стояли коло божниці, як тоді, коли слово «смерть» перетворилось на муху. Чи й до моєї бджоли мають вони стосунок? Сподіваюсь, ні. Може, зараз пригадують ясновельможного, що хотів і собі Голема. Я тепер думаю, що для Яна Щасного ся глиняна лялька не значила стільки, скільки для гебрейської громади. Як дехто шукає філософський камінь, так ясновельможний хотів спробувати й собі оживити глину. Але Господь не допустив, аби се сталось. (АК: Цікавість Гербурта до історії з Големом могла мати філологічний відтінок: чи має слово матеріальну силу. Тобто чи може духовна енергія слова перейти у фізичну. Ми знаємо здебільшого технічні й мистецькі здобутки Відродження, забуваючи, що філологія у ті часи так само розвивалась бурхливо, співпрацюючи з різними науками. Якщо філологія зблизилась з математикою, то чому б їй не зблизитись з алхімією.)

Бджола почала перебирати лапками і повзти вгору по рукаві. Часом зупинялась, ніби вагалась. А я вже подумав, що вона хоче мені щось сказати на вухо… Нехай летить з Богом і шукає собі цвіту мати-й-мачухи та пролісків. Але бджола раптом затихла, перестала рухатись.

Двері до костелу були відчинені й був він порожній, прибраний всередині в чорне. Перед вівтарем стояв поміст, засланий чорним сукном, а по ліву руку — крісло для мене. Маршалок докладно описав мені, де я маю сидіти. По праву руку стояли лави для родини та найповажніших гостей. Мене раптом охопив страх від того, що я тут сам, і завтра буду сам, бо сина не пустять до костелу, місця всім не вистачить. Та хоч би й був, се не порятує мене від пустки, що заповнила по вінця мою душу. Як сірий болотний туман. І тхнуло тут вільгістю сирої землі, бо за стіною билась в пропасниці Вирва. Я не мав сили поворухнутись, ноги одеревіли, руки охопив холод. Се ж бджола помре від холоду, пощо я приніс її сюди?

І тут я згадав, що треба помолитись в Божому храмі, хоч і латинської віри. Слова почали плутатись, ой лишенько, чи моя віра така слабка, що не може здолати страх потойбічний, чому в ту хвилю, коли моя молитва потрібна найбільше, я гублю слова? Чи через те я не можу до кінця змовити молитву, що моя віра зряча, а не сліпа? Не можу віддати Господу свої очі, свої вуха, свій язик, як інші християни? Чи таке буває з кожним, однак ніхто не признається? І тоді я просто проказав три рази: ГОСПОДИ, ПОШЛИ СПОКІЙ ДУШІ ЯНУ ЩАСНОМУ І ВСІМ, ХТО ПОТРЕБУЄ СЬОГО.

Змовивши се, озирнувся довкола себе, наче сподівався когось побачити. Дивно, що ніхто не приходить до костелу. Стільки люду приїхало, могли б зайти подивитись, не все ж їм їсти та спати. Згадав, що, певно, всі пішли до каплиці в замку, де вчора виставили тіло ясновельможного для прощання, і правлять служби день і ніч. Я досі там не був. Щось було мені тоскно на душі та й знав, що витріщатися будуть на мене ті, хто знав пана старосту живим. Не доступишся. Хіба що вночі. Але сю ніч будуть чувати родичі, негоже мені межи них пхатися. І по правді я тепер боявся небіжчика. Хоч і був при його смерті, а передсмертні муки страшніші за саму пані з косою.

І тут в отворі дверей з’явилась висока чорна постать і рушила до мене.

…Я тримав на долоні мертве тіло бджоли і мовив:

— Ось мертве лежить на живому.

Бо я хотів бути живим, навіть якщо змушений був прикидатися мертвим.

Чоловік, що його всі називали Слуга з Добромиля, нахилився і дмухнув мені на долоню.

— Вона не мертва, просто заснула.

Ми дивились, як бджола летить до сонця. Я чекав, що сей чоловік скаже ще щось таке саме мудре, як і побожне. Він сказав:

— У людей багато доріг, а в бджоли лиш одна: від вулика до квітки.

— Може, ви знаєте, — спитав я, — яке слово буде протилежним до слова «смерть»?

Слуга з Добромиля розвів руками:

— Се ми зрозуміємо, коли будемо Там, не раніше.

— Отже, Ян Щасний вже знає?

Він лише всміхнувся лагідно, а тоді зазирнув мені у вічі.

— Якщо се його цікавило за життя, то знає. Але, думаю, він вважав, ніби знає. Кожен протиставляє смерті те, що найбільше цінує: хто життя, хто любов, хто славу.

— А ви що протиставляєте?

— Я? Мабуть, вірність.

— Вірність?

— Я ж слуга, пане Северине. А слуга лишається вірним своєму панові, коли обрав його сам, де б не був той пан — на землі чи під землею, чи на небесах.

XXIX

Добре, як чоловік має місце в сьому світі. Люди діляться на панів і слуг, і кожен хоче чутися на своєму