Деніел Кіз - Квіти для Елджернона

і спалювач. — Він відчинив двері й увімкнув світло. — Ми заморожуємо наші експонати, перш ніж спалюємо їх. Це допомагає знищити сморід, бо ми контролюємо розкладання матерії.

Він обернувся, щоб вийти, але я постояв там якусь мить.

— Тільки не Елджернон, — сказав я. — Послухай-но… якщо… Я маю на увазі, що не хочу, аби його вкинули сюди. Віддайте його мені. Я сам подбаю про нього.

Берт не засміявся. Він лише кивнув головою. Немур сказав йому, що від сьогодні я повинен мати все, чого забажаю.

Час був моїм бар’єром. Якщо я хочу знайти відповіді для себе, то повинен почати працювати негайно. Берт видав мені книжки, а Штраус і Немур — свої нотатки. Коли я вже наготувався йти, мені спала в голову дивна думка.

— Скажіть мені, — звернувся я до Немура. — Я щойно бачив ваш спалювач, який допомагає позбутися експериментальних тварин. Які плани ви мали щодо мене?

Моє запитання стало для нього несподіванкою.

— Що ти маєш на увазі?

— Я переконаний, що від самого початку ви передбачили всі можливості. То що мало статися зі мною?

Він мовчав, але я став наполягати:

— Я маю право знати все, що має стосунок до експерименту, а це включає також моє майбутнє.

— Немає сенсу це від тебе приховувати. — Він зробив паузу й припалив уже припалену сигарету. — Ти, звичайно, розумієш, що від самого початку ми мали великі надії на тривалість результату і ми досі їх маємо… ми не маємо підстав сумніватися…

— Я в цьому переконаний, — сказав я.

— Звичайно, взяти тебе як екземпляр для експерименту накладало на нас величезну відповідальність. Я не знаю, щó ти пам’ятаєш, а чого не пам’ятаєш, або як ти поєднував речі на початку проекту, але ми намагалися донести до твого розуміння, що успіх проекту може бути лише тимчасовим.

— Я писав це у своїх звітах у той час, — погодився я, — хоч тоді я не розумів, щó ви мали на увазі під цим твердженням. Але можна й не згадувати про мої тодішні почуття, бо тепер я все чітко розумію.

— Що ж, ми вирішили піти на ризик із тобою, — провадив він, — бо ми знали, що існує дуже мала ймовірність завдати тобі великої шкоди й дуже великий шанс зробити тобі добро.

— Ви можете не шукати виправдання.

— Але ти повинен розуміти, що ми мусили здобути дозвіл від когось із твоїх найближчих родичів. Ти був некомпетентним, щоб самому на це погодитися.

— Я знаю. Ви розмовляли з моєю сестрою, Нормою. Я читав про це в газетах. Із того, що я про неї пам’ятаю, вона охоче дала б дозвіл на мою страту.

Він підняв брови, але пустив мої слова повз вуха.

— Ми сказали їй, що у випадку, якщо експеримент не вдасться, ми не зможемо послати тебе назад до пекарні або до тієї кімнати, з якої ми тебе взяли.

— Чому б і ні?

— Причина одна — ти міг стати іншим. Хірургічне втручання та ін’єкції гормонів могли дати ефект, очевидний не відразу. Твій досвід після операції міг відбитися на тобі. Я маю на увазі емоційне збудження, яке ускладнювало б твою недорозвиненість. Ти не міг би залишитися тією самою особою…

— Чудово. Наче мені було не досить нести один хрест.

— І з іншого боку, ми не могли знати, чи ти залишишся на тому самому ментальному рівні. Ти міг скотитися на ще примітивніший рівень функціонування.

Він дав мені відчути найгірше — знімаючи тягар зі свого розуму.

— Я повинен знати про все, — сказав я. — Поки я ще спроможний чимось собі зарадити. Які плани ви мали щодо мене?

Він стенув плечима.

— Фонд домовився, що тебе віддадуть до притулку Воррена.

— Що за чортівня!

— Частиною домовленості з твоєю сестрою було, що всі витрати на оплату твого перебування в притулку візьме на себе фонд, і ти одержуватимеш регулярну місячну платню на свої особисті потреби до кінця твого життя.

— Але чому я мав піти туди? Я завжди був спроможний вижити самостійно, навіть після того як вони намагалися віддати мене до притулку після смерті мого дядька Германа. Доннер зміг забрати мене звідти й прилаштувати жити самостійно. Чому я мусив повернутися назад?

— Якби ти зміг самостійно дати собі раду, ти не залишився б у притулку Воррена. Навіть людям із більш серйозними відхиленнями дозволяють самим давати собі раду. Але ми повинні були забезпечити тобі можливість нормального існування — про всяк випадок.

Він мав рацію. У мене не було причин на щось нарікати, вони подумали про все.

Притулок Воррена був логічним місцем для мого перебування, таким собі холодильником, у якому я міг зберігатися до кінця своїх днів.

— Це принаймні не спалювач, — сказав я.

— Що?

— Ет, пусте. Такий собі жарт. — Потім мені спала одна думка. — Скажіть мені, притулок Воррена можна навідати, тобто побувати в цьому місці й оглянути його як гість?

— Так, я думаю, люди приходять туди весь час — такі собі екскурсії для розваги публіки. Але навіщо це тобі?

— Бо мені хочеться побачити те місце. Я повинен знати, щó зі мною може статися, поки я ще спроможний цьому зарадити. Будь ласка, влаштуйте для мене таку екскурсію — і якнайшвидше.

Я бачив, що йому не до вподоби мій намір навідати притулок Воррена. Так ніби я хотів замовити собі труну, щоб відпочити в ній перед смертю. Але я не можу його звинувачувати, бо він не розуміє, що з’ясування, хто ж я реально такий, — суть усього мого існування — включає в себе також знання можливостей мого майбутнього, а не лише знання мого минулого, тобто я повинен знати, де я буду, а не тільки, де я був. Хоч ми й знаємо, що в кінці нашого лабіринту нас чекає смерть (і це щось таке, про що я не завжди знав, — не так давно підліток у мені думав, що смерть приходить тільки до інших людей), я тепер знаю, що дорога, яку я обрав у цьому лабіринті, робить мене тим, ким я є. Я не лише річ, а й спосіб буття, — один із багатьох способів, — і знання того, якими дорогами я пройшов і які мені залишаються, допоможе мені зрозуміти, у