Роман Іванович Іваничук - Торговиця

«Народна мудрість каже, — відповіла панна Ганя, й утіха так і бризкала з її очей, — хто рано встає, тому Бог дає!»

Пані Аделя із скептичною гримасою на губах спробувала пригасити сусідчине збудження й на оклепану примівку мовила із зверхністю людини, яка більше за інших знає:

«Часто повторювана народна мудрість відганяє дурістю, запам’ятайте це собі, панно Ганю. Але кажіть, що трапилося?»

«Не кваптеся, не кваптеся, шановна пані, я розповім усе по черзі, дайте собі на стримання, бо виглядаєте зараз, як той бенькарт, що крізь дірку від ключа заглядає до маминої спальні... О, я така щаслива, що з тієї радості завела б собі коханця, незважаючи на те що стільки літ пильно оберігала свою панєнську цноту!»

«Але ж то вже запізно, панно Ганю, де ви були раніше?»

«Раніше для такої офіри не мала–м приводу. А жаль, Гаврилко був колись зацним кавалєром, і я виглядала несогірше, й була би–м зважилася на гріх, якби не одна перешкода. Для більшої краси й елегантності він відпустив собі вуса й водно, крадькома заглядаючи до дзеркальця, підкручував їх двома пальцями. І най би собі підкручував, кожен хоче бути файнішим, ніж є, але робив він те навіть у церкві, стоячи за колоною, коли вірні стояли на колінах до причастя. І через це він мені геть збридився... Але нині сталася така подія, що для її відсвяткування притлумила б свою до нього нехіть й у гріх увійшла б з утіхи, найби Гаврилко заглядав тепер у дзеркальце навіть уві сні...»

«Ха! — реготнула Аделя. — А що він сьогодні у тому дзеркальці побачив би — п’яну мармизу, й до того ж ваш Гаврилко смердить, як дешевий недопалок».

«Отож–то, — скрушно зітхнула панна Ганя. — Яка я була дурна: був би він у мене першим...»

«Та ви ніколи надто мудрою не були — через ту вашу цнотливість. Перший, перший! Та в мене кожен був перший після попереднього!»

На Аделину шпильку Ганя не звернула уваги й продовжувала:

«Не було, таки не було тоді приводу для такої втіхи. А нині, маєте рацію, пізно вже...» — ще раз зітхнула Ганя й замовкла.

«Та чи скажете ви нарешті, яка ж то подія трапилася, що ви стали готові до такої жертви? — нетерпляче термосила Аделя Ганнину руку. — Може, пан Геродот вийшов нарешті з жалоби й оженився?»

«Ні–і, пан радник й досі сохне з туги за тією жидовіцею... Сталося на світі щось надзвичайне!»

«Ну кажіть же — що?»

«Вчора вечером у Верховній Раді депутати проголосили незалежність України. Маємо свою державу, ось що! А ви кажете...»

...До полудня Місто запрудилося людьми, возами й верховими кіньми — з усієї покутської околиці валив народ до Міста на велике свято, якого не знали на цій землі кілька невольничих століть.

Святково одягнуті в покутську, подільську й гуцульську вберю йшли з передмість парубоцькі й дівочі колони; з Печеніжина, Пилипів, Воскресінець, Боднарівки, Ценяви, П’ядик і Городенки котилися драбинясті вози, наповнені поверх полудрабків старосвітськими газдами в кресанях з китицями й павами і фудульними молодицями в шальових торокастих хустках; із запрутських Кривобродів, Хімчина й Утороп, навіть аж з Космача мчали верхи на конях схожі на опришків гуцули — а всі із синьо–жовтими прапорами — у яких лише сховках тримали їх від пильного ока кагебешників і сексотів; маєво знамен єднало синє небо із не зібраним ще золотом стиглих хлібів на полях; увись злітали стрілецькі й повстанські пісні, що їх разом з молитвами виучували в потаємності дорослі й діти; на ратуші лопотіла синьо–жовта бандера, яку за всю історію Міста двічі вивішували на вежі й двічі знімали окупанти, а третій раз зірвати ніхто вже не посміє, й ця горда надія на остаточне воскресіння змученої в рабстві України пломеніла на обличчях людей: вірили вони й не вірили, плакали й сміялися; урочистий гомін заповнював по вінця вулиці й провулки — торжествувало найщасливіше покоління, яке діждалося волі.

На дзвіниці церкви Святого Михаїла загримотіли музикальною канонадою найпотужніші дзвони на «Буде ім’я Господнє благословенне однині і довіка!»; без кінця вибивали вони, немов утовкмачували в голови розбудженого і ще не зовсім впевненого народу в реальності несподіваної й довго чеканої свободи святу правду: «однині і довіка, однині і довіка, однині і довіка!!!»

Після Богослуження вийшли разом з церкви пан Геродот і Олесь Шамрай. Місто гомоніло, співало, дзвеніло радістю — «і всі радіють, як вино, і всі сміються, як вино» — й проказав пан радник, утираючи сльозу, не так до Олеся, як до себе самого:

«Можна вже й умирати...»

«Що ви таке говорите, пане меценасе, — саме настала пора жити!» — аж вигукнув спересердя Олесь.

«Звичайно, — відказав Геродот, — звичайно... Ви ще досить молодий, і вам треба набирати сил для побудови молодої держави... А я своє прожив, зробив, що міг, відлюбив і дочекався початку сповнення пророцтва великого німця Йоганна Гердера, який двісті років тому прорік, що з безлічі поневолених народів постане цивілізована українська держава, межі якої сягатимуть Чорного моря, Кавказу, Карпат і дикої Гіпербореї...»

«Тож решту своїх днів віддайте на службу цій державі, чому ви, такий фаховий і знаючий, відступаєте?» — намагався переконати Геродота Олесь.

«Моя реальність, колего, закінчилася півстоліття тому, ви добре знаєте, коли це сталося. Життя без неї втратило для мене сенс... Завтрашній день не буде вже мені належати, та я щасливий, що побачив його світанок. Вірю в Гердерове пророцтво, та перетворення його в живу дійсність не дочекаюся. Мені залишилося лише вірити в безсмертя душ. Якщо матерія вічна, то чому не може бути вічним те, що вона створила: мислення, красу, любов? І я хотів би при своєму житті, яке мені ще залишилося, зустрітися з тими, які живуть вічно. Відчуваю, як пантрує мене душа моєї Сальомеї. Я вже знаю, де явиться мені вона...»

Не прощаючись з Олесем, пан Геродот повернувся, подався вниз Печеніжинським трактом і зник у людському натовпі.

Перед вечером до зали Ощадної каси набилося стільки люду, що не було де не те що яблуку — голці впасти. Мало тут відбутися ще не чуване в Місті й у всьому світі урочисте свято з нагоди проголошення незалежності України. Німотно було в залі, навіть шемріт стих: та невже не увірвуться досередини кагебістські опричники, щоб розігнати, переарештувати, розстріляти людей? Приголомшила тлум несподівана воля, напружена мовчанка натягнулася до краю, немов струна, і що