Анрі Шарр'єр - Метелик

вчинку: без піроги запливла в море за двісті метрів від берега й доставила звідти три десятки устриць, примусивши мене їх з’їсти. Їхній німий розпач так мене збентежив, що я теж перестав їсти. Це вже триває шість днів. Лалі злягла з гарячкою. За ці шість днів вона тільки посмоктала кілька цитрин. Я вже не знаю, що мені робити. Сідаю біля Лалі. Вона лежить на постеленому на долівці гамаку, який я згорнув, зробивши з нього щось на взірець матраца. Вона, не ворушачись, утупилася очима в дах над хижкою. Я дивлюсь на неї, дивлюсь на Зораїму з розповнілим животом і, сам не знаю чому, починаю плакати. Може, через себе самого, може, через них? Хтозна! Я плачу, великі краплі сліз котяться по моїх щоках. Зораїма, побачивши це, починає стогнати, і тоді Лалі повертає до мене голову й бачить, що я плачу. Вона враз схоплюється на ноги й сідає мені на коліна, тихенько стогнучи. Цілує й гладить мене. Зораїма обіймає мене за плечі, а Лалі починає говорити, вона говорить і водночас стогне, а Зораїма їй відповідає. В Зораїми такий вигляд, ніби вона докоряє Лалі. Лалі бере грудку цукру-сирцю завбільшки з кулак і показує мені, що вона розчиняє її у воді й випиває цю воду. Потім разом із Зораїмою виходить з хижки, і я чую, як вони тягнуть коня, а коли виходжу, то бачу, що він осідланий, з вудилом у зубах і з прив’язаними до передньої луки сідла повідками. Я стелю кожушок для Зораїми попереду сідла, а Лалі накриває сідло згорнутим гамаком. Зораїма сідає перша попереду сідла, майже на шию коневі, я посередині, а Лалі ззаду. Вони так збили мене з пантелику, що я вирушаю, ні з ким не попрощавшись і не попередивши вождя.

Лалі смикає за повіддя, бо я, подумавши, що ми їдемо до знахаря, спрямував коня в бік його шатра. Ні, Лалі смикає за повідки й каже:

— Соррільйо.

Отже, ми їдемо до Соррільйо. В дорозі, міцно тримаючись за мій пасок, вона багато разів цілує мене в шию. Я ж у лівій руці тримаю повіддя, а правою гладжу Зораїму. Ми приїздимо до села Соррільйо саме тоді, коли він повертається з Колумбії із трьома нав’юченими віслюками та одним украй завантаженим конем. Ми заходимо до його хижки. Першою говорить Лалі, потім Зораїма.

І ось що мені пояснив Соррільйо: доти, поки я не заплакав, Далі гадала, ніби я біла людина, яка не надавала їй жодного значення. Вона знала, що я колись піду від неї, але я був підступний, мов змій, бо ніколи не давав їй зрозуміти це. Лалі сказала, що вона глибоко розчарована, бо вважала: така індіанка, як вона, може ощасливити чоловіка, а вдоволений чоловік не покине її, тож вона й подумала, що їй більше нема сенсу жити після такої серйозної невдачі. Таке саме сказала й Зораїма, висловивши побоювання, що її син буде таким самим, як і його батько, — фальшивою людиною, яка не вміє дотримати слова, яка вимагатиме у своїх жінок чогось нездійсненного, а вони, ладні віддати за нього життя, не зможуть його зрозуміти. Чому збирався втекти від неї, немов від собаки, який укусив мейе того дня, коли я прийшов до їхнього села? Я відповів так:

— Що ти, Лалі, зробила б, коли б твій батько занедужав?

— Я пройшла б по колючках, аби його вилікувати.

— Що вчинила б ти, коли б за тобою гналися, мов за звіром, аби тебе вбити, а потім настав би той день, коли б ти могла захиститися?

— Я скрізь розшукувала б свого ворога, щоб поховати його так глибоко в землі, де він не міг би навіть ворухнутися у своїй ямі.

— Зробивши це, що ти вчинила б потім, знаючи, що на тебе чекають дві чарівні жінки?

— Я повернулася б до них.

— Ось саме це хочу зробити і я.

— А що, коли ти повернешся, я вже буду стара й негарна?

— Я повернусь набагато раніше, ніж ти станеш старою й негарною.

— Так, в тебе з очей потекла вода, мені ніколи це не вдавалося зробити. Тож ти можеш поїхати від нас будь-коли, але ти маєш зробити це серед білого дня, в присутності всіх наших людей, а не як злодій. Ти маєш піти так, як ти прийшов до нас, о тій самій порі пополудні, гарно вдягненим. Ти повинен сказати, хто має пильнувати нас день і ніч. Зато — вождь, він повинен підібрати іншого чоловіка, який стане пильнувати нас. Ти мусиш сказати: та хижка, де ми зараз живемо, є твоїм домом, і жоден чоловік, за винятком твого сина, якщо та дитина, яку носить у своїй утробі Зораїма, виявиться чоловіком, жоден інший чоловік не повинен заходити до твого дому. Того дня, коли ти вирушатимеш у дорогу, заради цього до нас повинен буде приїхати Соррільйо. Він має переказати усе те, що ти схочеш нам сказати.

Ми переночували в Соррільйо. Це була вельми лагідна й ніжна ніч. У шепоті цих двох дочок природи були такі зворушливі звуки, сповнені любові, що я зовсім розчулився. Вранці ми всі троє повертаємося додому верхи, але через живіт Зораїми їдемо дуже повільно. Я повинен буду вирушити в дорогу через тиждень після появи на небі молодика, бо Лалі хоче пересвідчитися, чи вона справді завагітніла. Останнього місяця вона помітила певні ознаки цього. Лалі боїться, що помилилася, та коли з появою на небі нового місяця ці ознаки повторяться, то вже напевне вона зачала. Соррільйо має привезти одяг, який я надягну: я повинен буду вдягтися на місці після того, як попрощаюся з індіанцями за гуахірським звичаєм, цебто голяка. Напередодні нам усім Трьом треба сходити до знахаря. Він скаже, чи мої двері в хижці слід забити, чи вони мають залишитися відчиненими. В цьому нашому повільному поверненні додому нема нічого сумного. Мої дружини воліють краще усе знати, ніж бути покинутими й осоромленими перед жінками та чоловіками свого села. Коли Зораїма народить дитину, вона підбере собі човняра й ходитиме добувати багато перлин, що їх зберігатиме для мене. Лалі тепер щодня пірнатиме набагато довше на морське дно по скойки, щоб бути більше зайнятою. Я шкодую, що завчив лише десяток гуахірських слів. Мені так багато хочеться їм сказати, чого неможливо зробити через перекладача. Ми приїздимо до села. Передусім мені треба побачитися із Зато й вибачитись, що я поїхав, не сказавши йому ні слова. Зато такий самий благородний, як