Елізабет Костова - Викрадачі

часу, як вони почали листуватися, він навіть помолодів, його обличчя видається засмаглим, хоча вони ще не дісталися морського узбережжя. Борода густа, срібна, акуратно підстрижена. Він розповідає їм, що останнім часом малював у лісі Фонтенбло, а вона запитує себе: чи ж він згадував про неї, коли прогулювався з мольбертом доріжками парку або стояв на галявинах, яких вона ніколи не побачить? На мить вона заздрить тим деревам, що оточували його, траві, на якій, напевно, відпочивало його довжелезне тіло, й вона поспішає повернути свої думки в інше русло. Може, вона просто заздрить тому, що він вільний мандрувати й писати, коли й що захоче, заздрить його постійній свободі?

Дим з труби паровоза стелиться за вікном, заважаючи роздивлятися поля, вкриті свіжою зеленню, звиви річок, що час від часу промайнуть і знову зникають. Ів не відчиняє вікна, аби не впускати пил і вугільний дим, хоча в купе стає спекотно. Вона бачить корів під купою дерев, розкидані там і тут по полю червоні маки, білі й жовті маргаритки. Вона вже зняла із себе рукавички, капелюшок і жакет в тон йому — вони ж самі в купе, всі родичі, а коридор відгороджений портьєрами. Відкинувшись на спинку сидіння й заплющивши очі, вона відчуває на собі погляд Олів’є і сподівається, що її чоловік не зверне на це уваги. Втім, на що тут звертати увагу? Немає нічого, нічого такого, і так вона повинна це залишати: нічого між нею та цим сивим чоловіком, якого Ів знає від народження, а тепер — і її власним родичем.

Далеко попереду, з голови потяга, лунає свисток паровоза, тривожний звук, який відповідає її настрою. Життя довге — принаймні, для неї. Хіба це не добре? Хіба вона не відчувала завжди, як час простягається перед нею довгою стежкою? А що як — вона розплющує очі й рішуче тримає погляд на віддаленому селі, яке виглядає звідси розмитою плямою з дзвіницею церкви за зеленими полями, — що як на тому просторі часу для неї немає ані дітей, ані Олів’є? Що як там уже не буде більше листів від нього, не буде його руки, що гладить її голову — тепер вона дивиться прямо на нього, поки Ів розгортає другу газету, і Беатриса із задоволенням помічає, що захопила Олів’є зненацька. Його красива голова обертається до вікна, він бере в руки книжку. Так мало часу лишається! Він помре на десятки років раніше від неї. Хіба цього не достатньо, щоб зробити її опір безглуздим?

Розділ 33

Кейт

Насправді матусі знадобилося кілька років, щоб вирішити, переїжджати до нас чи ні. Потім вона ще продавала будинок і оформляла всі необхідні папери. Весь той час ми з Робертом жили, як і раніше, у котеджі на території студмістечка. Одного разу я поїхала до Мічигану — допомогти мамі позбутися більшої частини речей, які належали батькові; ми разом поплакали. Інгрид я залишила з Робертом, і здавалося, він чудово доглядав її, хоча я хвилювалася, що він не пам’ятатиме, де вона є, або дозволить їй самій виходити на вулицю.

Восени Роберт поїхав на десять днів до Франції — настала його черга покинути ненадовго наш дім. Він сказав, що хоче знову побачити знамениті музеї, тому що відвідував їх давно, коли був студентом. Повернувся він такий свіжий, бадьорий, схвильований, що я миттєво відчула: гроші, витрачені на поїздку, не пропали дарма. У січні наступного року відбулася його велика персональна виставка в Чикаго, з ініціативи одного його колишнього викладача. Ми полетіли туди, витративши шалені гроші, й за день-другий я пересвідчилася, що Роберт стає мало не знаменитістю.

У квітні на території студмістечка знов з’явилися квіти, що так подобалися нам з Робертом. Я ходила до лісу збирати дикі квіти, а всі разом ми прогулювалися в парку коледжу, щоб показати Інгрид квітучі клумби. Наприкінці того місяця я купила в супермаркеті набір речей для немовляти й роздивлялася, як рожева стрічка перетинає білий овал. Я побоювалася розповідати про це Роберту, хоча ми з ним і вирішили, що потрібно мати другу дитину. Він почасту виглядав стомленим або охололим, проте зрадів моїй новині, а я гадала, що це зробить повнішим і життя Інгрид. Який сенс у тому, щоб мати одну-єдину дитину? Цього разу, як з’ясувалося, повинен бути хлопчик, тому я купила для Інгрид ляльку-хлопчика — нехай вчиться тримати його й загортати в пелюшки. У грудні того року ми знову вирушили до пологового будинку. При пологах я була якоюсь особливо зосередженою, відчайдушно наполегливою, цілеспрямованою. Принесли дитину додому й назвали Оскаром. Він був білявий і схожий на мою матусю, хоча Роберт стверджував, що хлопчик більше схожий на його матір. Обидві бабусі приїхали до нас на кілька тижнів, щоб допомогти — моя мама тоді ще мешкала у Мічигані — й зупинилися в наших сусідів, де були кімнати для гостей. Їм обом теж подобалося сперечатися, на кого більше схожий Оскар. А я знову возила коляску, й руки в мене завжди були зайняті.

Я назавжди запам’ятала Роберта тих часів, коли діти були маленькими, й ми мешкали у студмістечку. Не знаю, чому саме той період так добре мені запам’ятався, хіба що він був свого роду найвищим піком нашого життя, найкращим часом. Але саме в той час, гадаю, у Роберта почався справжній душевний розлад. Розумієте, навіть якщо живеш з кимось в одній кімнаті й щодня бачиш його голим, бачиш крізь напівзачинені двері, як він сидить на унітазі — все одно, з роками від тієї людини залишається тільки бліда тінь спогадів.

А Роберта я й зараз бачу сповненим життя, людиною з плоті й крові — у ті часи, коли діти ще були малюками, а матуся ще не переїхала жити до нас. Був у нього товстий коричневий светр, який він носив майже щодня в холодну пору року — так, я досі пам’ятаю чорні й брунатні нитки, як бачила їх зблизька, так само й те, що застрявало між цих ниток: якісь волоконця, тирса, гілочки, ще якісь дрібнички, що він приносив зі студії коледжу, з прогулянок або після того, як малював на природі. Той светр я купила йому в секонд-хенді невдовзі після того, як ми познайомилися — светр був у чудовому стані, зроблений в Ірландії, зв’язаний чиїмись міцними й вправними руками; він протримався багато років, довше, ніж наше подружнє життя. Цей светр я відчувала своїми руками, коли Роберт повертався додому. Я гладила його рукави,