Редьярд Джозеф Кіплінг - Місто Страшної Ночі

спокусу». Тоді я сказав — ми стояли просто під ліхтарем за брамою парку, біля кінцевої зупинки трамвая: «Ну, нехай дійде до вбивства — чи до замаху на вбивство, — запевняю вас, однаково ви будете так покалічені, що від поліції не сховаєтесь, а там доведеться давати пояснення, нікуди від цього не дінетесь». — «Так краще, — каже він і тре собі лоб. — Так багато краще, бо. — каже, — знаєш. Пай, у такому стані, як оце, я навряд чи зможу щось пояснити». Скільки пам’ятаю, тільки ці слова я й чув від нього під час наших прогулянок.

— Ну й прогулянки. — сказав Хупер. — Ох, Господи, ну й прогулянки!

— Усе це було схоже на невиліковну хворобу, — сказав Прічард серйозно, — але я не думав про небезпеку, поки цирк не виїхав. А потім я подумав, що тепер він позбувся всякої розради і може, так би мовити, взятися за мене — ще ножем штрикне. Тому, коли ми востаннє подивились картину, а тоді прогулялися по шинках, я став триматись далі від свого начальника на борту, як то кажуть, під час виконання службових обов’язків. І тому я зацікавився, коли вахтовий, саме як я був на своєму посту, сказав мені, що Хруп попросив дозволу поговорити з капітаном. Взагалі молодші офіцери не забирають багато часу в командира корабля, але Хруп пробув за його дверима більше години. Ці двері були мені видні з мого посту. Спочатку вийшов Вікері і, слово честі, кивнув мені з усмішкою. Мене наче веслом по голові оперіщили: адже я бачив його обличчя п’ять вечорів підряд і не міг повірити, ніби в ньому щось може змінитися, — це було б наче холодильна система в пеклі. Капітан з’явився трохи перегодя. По його обличчю й зовсім не можна було нічого вгадати, тож я звернувся до стерничого, що прослужив з ним вісім років і знав його краще, ніж морську сигналізацію. Лемсон — той стерничий — кілька разів повільно перехрестив свій форштевень і спустився до мене, видимо стурбований. «Суворе обличчя, чекай розправи, — каже Лемсон. — Хтось теліпатиметься на реї. Таке обличчя я в нього тільки раз бачив, коли на «Неймовірному» гарматні приціли за борт викинули». А в нинішні ідіотські часи, містере Хупер, викинути приціли — це однаково що бунт. Так роблять, щоб привернути увагу уряду й газети «Ранкові новини», і звичайно доручають комусь із кочегарів. Звісно, чутка розійшлася по нижній палубі, і ми всі стали перевіряти, чи нема за ким якого гріха. Але нічого серйозного не знайшли, тільки один кочегар признався, що чужа сорочка якось сама перекочувала до нього в скриньку. Капітан, так би мовити, підняв сигнал «усім бути присутніми при страті», але не повісили нікого. Сам він поснідав на березі й вернувся близько третьої години пополудні, і обличчя у нього було звичайнісіньке, як завжди під час стоянки. Лемсон утратив загальну довіру, бо зняв фальшиву тривогу. І тільки один чоловік, а саме такий собі Пайкрофт, міг зв’язати кінці з кінцями, коли дізнався, що містеру Вікері наказано того ж таки вечора їхати по боєприпаси, залишені після війни в Блюмфонтейнському форті. Нікого не дали під команду мічманові Вікері. Послали одного, як окремий підрозділ, без супроводу.

Сержант багатозначно свиснув.

— Ось я про що думав, — сказав Пайкрофт. — Ми з ним поїхали на берег в одному катері, і він попросив трохи провести його. Він гучно хрупнув зубами, але взагалі був веселісінький.

«Може, тобі цікаво буде знати, — каже він і зупиняється прямо проти брами Адміральського саду, — що завтра ввечері цирк Філліса дає виставу в Вустері. Отож я побачу її знов. Ти багато від мене натерпівся», — каже.

«Слухайте, Вікері, — відказав я. — Мені ця історія так уже набридла, просто терпцю не стає. Давайте вже їй лад самі. А я більше знати нічого не хочу».

«Ти! — сказав він. — А тобі на що нарікати? Ти просто дивився збоку. Вся річ у мені, — каже, — а втім, це пусте. І, перше ніж потиснути тобі руку, я скажу тільки одне. Затям, — каже (ми стояли біля самої брами Адміральського саду), — затям, я не вбивця, бо моя законна дружина померла в пологах через півтора місяця після того, як я пішов у море. Хоч у цьому я принаймні не винен», — каже.

«Що ж ви тоді зробили такого страшного? — питаю. — Що в підсумку?»

«В підсумку, — каже, — мовчанка».

Він потиснув мені руку, захрупав зубами й подався в Саймонстаун, на станцію.

— А сходив він у Вустері, щоб побачити місіс Батерст? — спитав я.

— Це невідомо. Він з’явився в Блюмфонтейні, наказав навантажити боєприпаси на платформи, а потім зник. Утік — дезертирував, коли вам завгодно, — а йому ж зоставалося всього півтора року до пенсії, і якщо він правду сказав про свою жінку, то виходить, що був тоді вільною людиною. Як, по-вашому, це розуміти?

— Бідолаха! — сказав Хупер. — Бачити її отак щовечора! Бог знає, що він почував.

— Цим я сушив собі голову чимало довгих ночей.

— Але я ладен заприсягтися, що місіс Батерст тут нема чим дорікнути, — твердо сказав сержант.

— Ні, нема. Хоч би який там був злочин чи обман, це його вина, я певен. Мені довелось бачити його обличчя п’ять вечорів підряд. І мені не дуже хочеться блукати по Кейптауну в такі ось дні, коли віє південно-східний вітер. Я, можна сказати, чую, як хрупають оті його зуби.

— А, зуби, — сказав Хупер і знову застромив пальці в жилетну кишеньку. — Завжди ці штучні зуби. Про них можна прочитати в кожному репортажі, коли судять убивцю.

— Як ви гадаєте, капітан щось знав — чи зробив сам? — спитав я.

— Цього я не пробував дошукатися, — відказав Пайкрофт незворушно.

Ми всі задумались і тарабанили пальцями по порожніх пляшках, а учасники пікніка, загорілі, спітнілі, припорошені піском, пройшли повз вагон, виспівуючи пісеньку «Козолист і бджола».

— Он та дівчина в капелюшку нічогенька, — зауважив Пайкрофт.

— І його прикмети не були опубліковані? — спитав Прічард.

— Перед тим, як прийшли ці добродії, — звернувся до мене Хупер, — я спитав у вас, чи ви знаєте Уанкі — на шляху до Замбезі, за Булавайо.

— Невже він подався туди, щоб дістатись до того озера… як пак воно називається? — спитав Прічард.

Хупер похитав головою й провадив:

— Там, розумієте, дуже своєрідна залізнична лінія. Пролягає через дрімучий тиковий ліс — чи, власне, там росте щось схоже на червоне дерево, — сімдесят дві милі без жодного повороту. І буває, що на сорокамильному перегоні поїзд двадцять п’ять разів з рейок сходить. Я побував там місяць тому, підміняв хворого інспектора. Він мене попросив розшукати в лісі двох волоцюг.

— Двох? —