Таня Малярчук - Забуття

ти присвятив ціле життя… Тобі ж нічого не вдалося, правильно? Я не осуджую, я подорослішала, ти не думай, просто хочу знати.

Липинський увесь зіщулився. Ципріянович перестав їсти і непомітно поклав ложку на тарілку, жувати в такий момент йому видалося єретичним. Липинський тихо видихнув з уражених туберкульозом глибин:

— Я дійшов висновку, що українці не здатні до державного життя. Це анархічна нація.

Єва відразу його зупинила:

— Я не впевнена, що хочу знати більше. Але хочу побачити, де ти народився, де жили дід з бабою. Я навіть фотокарток їхніх не маю.

— У мене десь були, Ципріянович тобі покаже.

— Я написала дядькові Станіславу в Затурці про свій намір приїхати. Вони з дружиною, здається, хороші люди.

Дзвінкий голос Єви розійшовся по кімнаті луною. Я чую його дуже добре, а також, як гігантський синій кит плескає хвостом об морське плесо десь зовсім неподалік. Уже скоро він розкриє свою пащу і почне засмоктувати все і всіх: Липинського, Єву, Ципріяновича, Фін Юлі, зачаєних у курнику орпінґтонів, домик у Бадеґґу, який за заповітом відійшов у користування секретареві і домогосподарці до їхньої смерті невідомо коли, листи і нотатки, які не можна буде публікувати раніше, ніж через десять років, але й тоді ніхто особливо не публікуватиме, все, за що Липинський боровся і що програв, його біль і його ненависть, його тіло, його спогади, його Україну, все побачене і відчуте, всі його хвороби.

Газета «Свобода» у червні 31-го надрукує чорними літерами на першій шпальті рядок: «Умер В’ячеслав Липинський», — щоб колись пізніше я його прочитала і не знала, про кого йдеться. Аж тоді час переможе мене. Синій кит закриє свою пащу і попливе далі.

Гігантський синій кит забуття.

ДОДАТОК

Евген Зиблікевич

ОДІССЕЯ АРХІВНОЇ СПАДЩИНИ В'ЯЧЕСЛАВА ЛИПИНСЬКОГО

Смерть Липинського поставила на порядок дня справу поділу його майна, а передусім його архівної спадщини, зокрема тієї її частини, власником якої був Митрополит Шептицький.

Виконавцем останньої волі Липинський назначив свого довголітнього й вірного секретаря Михайла Савур-Ципріяновича.

Бібліотеку взяв брат В’ячеслава Станіслав і зразу ж вивіз її на Волинь, де вона була знищена під час війни в 1939—1940-х роках. Повновласник митрополита Шептицького, парох церкви св. Варвари у Відні о. Мирон Горникевич згідно з розпорядженням М. Ципріяновича перейняв не тільки все листування Липинського, незакінчені праці й записки, але також нотатки до «Спогадів з мого життя», денники, багато матеріялів Віденського посольства (у копіях) та інших подібних фасцикулів.

Повідомлений про це Митрополит рішився після довшої надуми не спроваджувати архіву до Львова, маючи візію і прочуття, що хвилі російської революції заллють також Галичину, що і сталося вперше в 1939—1940-х роках, а вдруге в 1944-му, 1945-му та пізніших роках. Він назначив о. Горникевича опікуном архіву і казав примістити його в парафіяльному будинку.

Згідно з волею Липинського, його архів міг бути доступний для користування щойно 10 років по його смерти. Це десятиліття прийшло в розгар Другої світової війни, яка закінчилась захопленням Червоною Армією не лише Галичини, але цілої Східньої й великої частини середущої Европи, в тому числі також частини Австрії з її столицею Віднем.

Наближення Червоної Армії до Відня створило поважну загрозу для архіву Липинського. Опікун архіву о. Мирон Горникевич був свідомий, що йому самому і архівові грозило б, якби НКВД (КҐБ) знайшло в парафіяльному будинку політичний архів. Почалося спішне шукання іншого приміщення. Це завело його до примаса Австрії, архиєпископа Відня кардинала Інніцера, який погодився примістити архів Липинського в підвалах свого катедрельного храму (Штефансдому), де були приміщені також архіви віденської архиєпархії.

У міжчассі, 13-го квітня 1945 року, Червона Армія зайняла Відень. Разом з тим почали свою діяльність агенти НКВД. О. Горникевича почали кликати слідчі, допитуючись також, куди дівся архів Липинського. Тоді ж стало відомо, що агенти НКВД заходять щораз частіше також у підвали Штефансдому. Їх особливо цікавили покриті подушками двері зі сторони коридорів.

Це затривожило в свою чергу кардинала Інніцера, який став спішно шукати іншого приміщення для архіву Липинського і, знайшовши його, закликав до себе о. Горникевича, кажучи, що він відправить наступного дня Богослужбу на інтенцію щасливого перевезення архіву і просив о. Горникевича відправити на цю саму інтенцію у себе в церкві св. Варвари.

Новим місцем був Державний архів у Відні. Але ж перевезти скрині з архівом Липинського до Державного архіву не було так просто, бо по вулицях Відня вешталися днем і ніччю патрулі Червоної Армії і НКВД, затримуючи транспорти і контролюючи їх.

Кардинал Інніцер придумав доручити везти скрині вантажними автомобілями, що належали віденській архидієцезії. Він казав о. Горникевичу, що ці автомобілі, помальовані на такий самий колір, вже довший час перевозять кожного дня поживу для дітей у місті, яким у той спосіб допомагає архидієцезія харчами, маючи у Відні кількадесят харчових пунктів. Кардинал казав також, що патрулі вже освоїлись з цими автомобілями і рідко коли їх спиняють та перевіряють. В цьому він бачив добру можливість для щасливого перевезення скринь з архівом.

Операція пройшла успішно. Ніхто не зрадив таємниці. Після цього о. Горникевичу довелося втікати з Відня, бо слідчі НКВД грозили йому арештом, якщо він не даватиме їм бажану інформацію. Кардинал Інніцер примістив його в одному з манастирів у Горішній Австрії біля містечка Травнштайну. Я жив як скиталець недалеко від цього монастиря і це дало мені можливість часто відвідувати о. Горникевича.

Моя дотеперішня розповідь про долю й оддисею архіву Липинського у великій мірі основується на інформації, отриманій від о. Горникевича. Від нього я дістав адресу його брата, о. проф. Теофіла Горникевича, який жив постійно у Відні і був втаємничений у всі справи архіву. Це виявилось вирішальним чинником у пізнішому рятуванні архіву.

Мій зв’язок з о. проф. Теофілем Горникевичем був наладнаний кілька місяців після його переселення у 1949 році до Ню Йорку, а згодом у 1953 році до Філадельфії.

Мене мучила думка, що кожний втрачений день загрожує захопленням енкаведистами архіву. На новому місці поселення, у цілком нових обставинах, я почував себе безрадним, а проте днями й ночами придумував способи зрушити з місця справу архіву. Прийшло мені на думку шукати зв’язку з якимось університетським або приватним американським архівом.

На весні 1950 року я зайшов разом з д-ром Остапом Котиком-Степановичем до професора Колюмбійського університету Филипа Мовзлі. Мій супутник знав його з Праги. Вислухавши мою інформацію про сучасне положення архіву Липинського і мою сугестію, чи не міг би Колюмбійський університет купити чи в інший спосіб перейняти архів від Державного архіву за посередництвом американського представника у Відні — проф. Мовзлі був видимо зацікавлений тією справою,