Анджей Сапковський - Відьмак. Сезон гроз

зціпив зуби: було видно, що не відреагує на бунт власного екіпажу.

— Точно, вірно, — Петру Коббін пхнув Парлагі.— Купця та дохлу лиску за борт, це єдиний для нас порятунок. Відійди, відьмаче! Далі, хлопи! До човна з ними!

— До якого човна? — спокійно запитав Аддаріо Бах. — Мо’, до того?

Уже досить далеко від «Пророка», зігнутий на сидінні човна, веслував Явіль Фіш, прямуючи на плесо. Веслував яро, весла розбризкували воду, розкидали водорості.

— Фіш! — крикнув Коббін. — Ти падло! Ти сучий їбаний син!

Фіш розвернувся, зігнув лікоть і показав їм. Після чого знову схопився за весла.

Але повеслував недалеко.

На очах екіпажу «Пророка» човен раптом підскочив у гейзері води, побачили вони удар хвостом та наїжачену зубами пащеку величезного крокодила. Фіш вилетів за борт, поплив, кричачи, до берега, на мілину, де стирчало коріння таксодіїв. Крокодил переслідував його, але стіна пневматофорів сповільнила погоню. Фіш доплив до берега, кинувся грудьми на камінь, що там лежав. Але це був не камінь.

Гігантська кайманова черепаха розкрила щелепи та цапнула Фіша за руку вище ліктя. Фіш завив, зашамотівся, забився, розбризкуючи багнюку. Крокодил випірнув та схопив його за ногу. Фіш заричав.

Якусь мить було незрозуміло, яка з рептилій заволодіє Фішем: черепаха чи крокодил. Але врешті кожен із них щось отримав. У щелепах черепахи лишилася рука з білою палицею кості, що стирчала з кривавої м’язги. Решту Фіша забрав крокодил. На збуреній поверхні залишилася червона пляма.

Ґеральт використав остовпіння екіпажу. Вирвав із рук матроса мертву дівчинку, відступив на ніс. Аддаріо Бах став поряд, озброєний очепом.

Але ні Коббін, ні будь-хто інший із моряків не намагалися опиратися. Навпаки, усі відступали на корму. Поспішно. Аби не сказати: сполошено. Обличчя їхні раптом вкрилися трупною блідістю. Кевенард ван Фліт, скорчений біля борту, схлипнув, заховав голову між колінами й прикрився руками.

Ґеральт озирнувся.

Чи то Буцегарняш проґавив, чи то підвело пошкоджене водяним кермо, але шлюп заплив просто під навислі гілки, тицьнувся в повалені стовбури. Вона це використала. Скочила на ніс вправно, легко та безшелесно. У лисячій подобі. Раніше він бачив її на тлі неба, тоді вона видалася йому чорною, смолисто-чорною. Не була такою. Хутро мала темне, а китицю на хвості— білосніжну, але масть її, особливо на голові, була більш сірою, властивою, скоріше, корсакам, а не чорнобуркам.

Вона змінилася, виросла, перетворилася на високу жінку. З лисячою головою. З гострими вухами й видовженим писком. У якому, коли його вишкірила, блиснули ряди іклів.

Ґеральт став на коліно, повільно поклав тіло дівчинки на палубу, відступив. Агуара завила пронизливо, клацнула зубастими щелепами, підступила до них. Парлагі закричав, панічно замахав руками, вирвався від Коббіна й скочив за борт. Відразу пішов на дно.

Ван Фліт плакав. Коббін та матроси, усе ще бліді, збилися навколо Буцегарняша. Буцегарняш зняв шапку.

Медальйон на шиї відьмака тремтів усе сильніше, вібрував, подражнював. Агуара стояла над дівчинкою навколішки, видаючи дивні звуки: чи то помуркуючи, чи то шиплячи. Раптом підвела голову, вишкірила ікла. Загарчала глухо, а в очах її розгорівся вогонь. Ґеральт не ворухнувся.

— Ми провинилися, — сказав. — Сталася біда. Але нехай не станеться ще гірше. Я не можу дозволити, аби ти скривдила цих людей. Не дозволю цього.

Лисиця встала, підіймаючи дівчинку. Обвела всіх поглядом. Глянула на Ґеральта.

— Ти став у мене на дорозі,— промовила дзявкітливо, але чітко вимовляючи кожне слово. — На їхній захист.

Він не відповів.

— На руках у мене дочка, — закінчила вона. — Це важливіше, ніж ваше життя. Але це ти став на їхній захист, біловолосий. Тож за тобою я й прийду. Одного дня. Коли ти вже забудеш. І не станеш сподіватися.

Зграбно вискочила на борт, звідти— на повалене дерево. І зникла в гущавині.

У тиші, що встановилася, чути було тільки схлипи ван Фліта.

Вітер стих, стало парко. «Пророк Лобода», несений течією, звільнився від гілля, подрейфував серединою русла. Буцегарняш витер шапкою очі та чоло.

Матрос на носі крикнув. Крикнув Коббін. Кричали й інші.

З-за густого очерету й дикого рису вони раптом помітили стріхи хат. Помітили сітки, що сушилися на березі. Жовтесенький пісок пляжу. Причал. А далі, за деревами на мисі,— широку течію річки під блакитним небом.

— Річка! Річка! Нарешті!

Кричали всі. Матроси, Петру Коббін, ван Фліт. Тільки Ґеральт та Аддаріо Бах не долучилися до хору.

Мовчав і Буцегарняш, напираючи на штурвал.

— Що ти робиш? — крикнув Коббін. — Куди ти? На річку керуй! Туди! На річку!

— Не вийде, — у голосі капітана чулися відчай та рішучість. — Штиль, судно керма ледь слухається, а течія все сильніша. Дрейфуємо, відпихає нас, знову несе до відгалуження. Назад у болота.

— Ні!

Коббін вилаявся. І стрибнув за борт. І поплив до пляжу.

Услід за ним у воду пострибали матроси, усі, Ґеральт не зумів жодного стримати. Аддаріо Бах сталевою хваткою осадив на місці ван Фліта, що й собі готувався стрибнути.

— Блакитне небо, — сказав. — Золотистий пісок пляжу. Річка. Надто красиво, аби виявилося правдивим. А значить, це не правдиве.

І раптом картинка затремтіла. Раптом там, де тільки що були хати рибалок, золотий пляж та течія річки з мисом, відьмак побачив на мить павутиння ліан, що до самої води звішувалося з трухлявого гілля. Багнисті береги, наїжачені пневматофорами таксодіїв. Чорне з бульбашками газів багно. Море водоростей. Нескінченний лабіринт відгалужень.

Він на мить побачив те, що приховувала прощальна ілюзія агуари.

Плавці почали кричати та бити по воді. І по черзі в ній зникати.

Петру Коббін випірнув, кашляючи, давлячись та репетуючи, весь вкритий слизькими, смугастими, товстезними, наче вугрі, п’явками. Потім зник під водою й більше не з’являвся.

—Ґеральте!

Аддаріо Бах багром притягнув човен, що пережив зустріч із крокодилом. І тепер підплив до борту. Ґном стрибнув у нього, прийняв у Ґеральта все ще отупілого ван Фліта.

— Капітане!

Буцегарняш помахав їм шапкою.

— Ні, пане відьмак! Я корабля не кину, до порту його доведу, нехай там не знаю що! А як ні, то разом із кораблем на дні лежатиму! Бувайте!

«Пророк Лобода» спокійно й велично подрейфував, заплив у відгалуження й зник там.

Аддаріо Бах плюнув на долоні, згорбився, загріб веслами. Човен полетів над водою.

— Куди?

— Оте плесо, за мілиною. Там річка. Я впевнений. Випливемо у фарватер, зустрінемо якийсь корабель. А як ні, то й цим човном нехай і до самого Новіграда.

— Буцегарняш…

— Дасть раду. Як таке йому писане.

Кевенард ван Фліт хлипав. Аддаріо веслував.

Небо потемніло. Вони почули віддалений, протяглий грім.

— Гроза іде, — сказав ґном. — Промокнемо, хай йому дідько.

Ґеральт пирхнув. А потім