Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

могло бути звичайне непорозуміння. Хай там як, вона повинна спитати. Набрала: «Де ти?»

Таб одразу відповів: «Вдома, збираюся».

Написала: «Іду».

Тепер уже не відкрутишся.

Підійнявшись до його квартири на ватяних ногах, постукала у двері. На мить із жахом уявила, що відчинить Леоні в бездоганно випрасуваній піжамі.

Але відчинив Таб.

Хоч і лютувала на нього через обман, однак не могла не відзначити, який же спокусливий він мав вигляд, стоячи босоніж у білій футболці та вилинялих джинсах.

— Привіт, кохана! — привітався. — Заходь. Треба було б уже видати тобі ключ. А чому ти без сумки?

— Її нема. Я не іду, — відповіла вона і ввійшла.

Він зблід.

— Що трапилося?

— Сідай, розповім.

— Авжеж. Може, води, кави, вина?

— Нічого.

Він сів навпроти неї.

— То що сталося?

— Сьогодні в обід я була в барі «Інтернаціональ».

— Я теж там був! Але тебе не бачив... А, то он воно що: ти бачила мене з Леоні.

— Вона гарна й незаміжня, і ви вочевидь близькі. Це видно неозброєним оком — досить тільки глянути на вас. І вона навіть узяла тебе за руку.

Таб кивнув, але не відповів. «Зараз почне все палко заперечувати», — подумала Тамара.

Але цього не сталося, тож вона провадила далі:

— Я зустріла там людину, яка розповіла мені про вашу інтрижку.

Він тяжко зітхнув.

— Це я винен. Мав би розказати тобі про неї.

— Що саме?

— Пів року в мене був роман із Леоні. Я цього не соромлюся. Вона розумна, чарівна, і я досі прихильний до неї. Але наші стосунки закінчилися за місяць до того, як ми з тобою їздили на озеро Чад.

— Цілий місяць! Господи! Чого ж це ти так довго чекав?

Він сумно всміхнувся.

— Ти маєш право на сарказм. Я тобі не брехав і не зраджував, хоч і розповів не все, що теж можна вважати обманом. Правда в тому, що мені було ніяково. Адже я так швидко закохався в тебе й почав будувати серйозні плани. Досі трішки чудно. Через це почуваюся казановою, ким насправді не є. Та й узагалі, я не поважаю чоловіків, що ведуть лік своїм амурним здобуткам, неначе це футбольний сезон. Та попри все, я мусив би сказати тобі.

— Хто ініціював розрив: ти чи вона?

— Я.

— Чому? Вона ж тобі подобалася, і ти досі не охолов.

— Вона мені збрехала, а коли я довідався правду, відчув себе зрадженим.

— Про що збрехала?

— Сказала, що незаміжня. Але це неправда: у Парижі в неї є чоловік і двоє синів у пансіоні, в тому самому, де вчився я — «Ермітаж інтернешнл». Щоліта вона літає додому, щоби провести час із ними.

— Тому ти й порвав із нею: бо вона заміжня.

— Мені не подобається ідея спати із заміжньою жінкою. Інших за таке не засуджую, але сам цього не робитиму. Не хочу мати ганебних таємниць.

Вона пригадала, як того першого разу, коли вони говорили про її минуле, йому було важливо знати, що вони з Джонатаном точно розлучені.

Якщо все це ретельно спланована брехня, Тамара в неї повірила. Сказала:

— Отже, твій роман скінчився два місяці тому. Чого ж тоді сьогодні ви трималися за руки?

Відразу ж пошкодувала про сказане. Це дешевий прийом, бо насправді вони не трималися за руки. Однак Таб був занадто зрілий, щоб вигадувати відмовки.

— Леоні попросила про зустріч. — Знизав плечима. — Було б неввічливо відмовити.

— Чого вона хотіла?

— Відновити стосунки. Я, звісна річ, не погодився, делікатно їй усе пояснивши.

— Власне, це я й побачила: як делікатно ти з нею поводився.

— Не скажу, що шкодую про це. А ось за що мені справді шкода — це те, що не розповів тобі одразу. Тепер уже запізно.

— Вона освідчувалася тобі.

Він завагався.

— Я все тобі розповім, — промовив зрештою, — але чи впевнена ти, що хочеш це почути?

— О боже, — вихопилося в неї. — Ти такий, бляха, святий, тільки німба бракує.

Він гигикнув:

— Навіть пориваючи зі мною, ти вмієш мене насмішити.

— Я з тобою не пориваю, — сказала вона, відчувши теплі сльози на щоках. — Я кохаю тебе.

Нахилившись до неї, він взяв її за руки.

— І я тебе кохаю. Це якщо ти досі не здогадалася. Насправді... — затнувся. — Послухай, ми обоє в минулому кохали інших, але я хочу, щоб ти знала: такого я ще не відчував. Ніколи.

— То, може, просто обіймеш мене?

Він виконав її прохання, і вона міцно стиснула його у відповідь. Сказала:

— Тільки не лякай так більше, гаразд?

— Присягаюся, не буду.

— Дякую.

Розділ тринадцятий

По суботах американські президенти не відпочивали, однак цей день відрізнявся від решти. У Білому домі було трішки тихіше, ніж зазвичай, і телефон дзвонив не так часто. Тож Полін користалася нагодою попрацювати з документами, що потребували зосередженості: довгі міжнародні звіти від Держдепу, податкові показники Мінфіну, технічні характеристики багатомільярдних систем озброєння від Пентагону. Надвечір вона переходила в Перемовну кімнату — елегантний старий кабінет у Резиденції, давніший навіть за Овальний. Сиділа за великим столом Улісса Ґранта, а за її спиною цокав високий старий годинник — мовби дух попередника нагадував, що їй бракує часу втілити все заплановане.

Одначе Полін ніколи не вдавалося залишитися на самоті надовго. Сьогодні спокій порушила очільниця її адміністрації Жаклін Броді. Ця жінка багато сміялася і ніби ніколи не нервувалася, однак мала сталеве осердя. Жаклін була струнка і м’язиста завдяки поєднанню суворої дієти з регулярними тренуваннями. Розлучена, з двома дорослими дітьми, вона, здавалося, не мала не те щоб романтичного — взагалі ніякого життя поза межами Білого дому.

Жаклін сіла й сказала:

— Сьогодні вранці в мене був Бен Райлі.

Бенедикт Райлі керував Секретною службою — агенцією, відповідальною за охорону президента та інших високопосадовців, життю яких могла загрожувати підвищена небезпека. Полін спитала:

— І що розповів?

— Охорона віцепрезидента повідомляє про проблему.

Полін зняла окуляри й поклала на старовинний стіл. Зітхнула.

— Кажіть.

— Вони гадають, у Мілта роман.

Полін байдуже знизала плечима.

— Він неодружений, тому, думаю, має право. Як на мене, це аж ніяк не проблема. Хто з ним спить?

— Ось у цьому й полягає