Олег Криштопа - Герої (не)війни

Та диверсанти тут удень не ходять, — цілком серйозно відповідає «Білий». — Це місцевий, йде з роботи додому. Вони тут недалеко всі живуть. А на роботу і з роботи — на шахту — ходять через ліс.

Щоб не заважати бійцям працювати у командному пункті, вибираємося нагору. Неподалік бійці рубають дрова. Інші старанно чистять зброю (ДШК та АГС), щоб були справні й під рукою. За півкілометра звідси — «сіра зона», і до крайніх позицій військових часто повзуть диверсанти, яких потрібно постійно відганяти.

— А ви тут скільки? — звертаюся до «Білого».

— Десятий місяць.

— Важко?

— З часом звикаєш. Навіть до цього постійного напруження й очікування. От і я звик. Така служба у нас.

Уважно дивлюся на «Білого». І за поведінкою, і за розмовою на військового чи навіть дотичної до фаху людини він не схожий.

— А ви були в армії?

— Ні, не був.

— А закінчували що?

— Київський університет будівництва та архітектури. Спеціальність — головний інженер. Після вишу працював на себе.

— А військова кафедра в університеті була?

— Ні. Коли призвали, довелося всього вчитися з нуля. Десь підчитав щось в інтернеті, десь хтось щось розказав. А проблеми всі на війні вирішував уже по факту.

— Важко було навчатися військової справи?

— Для таких людей, які хочуть вчитися, це не важко. Дійсно. Потрібно підготувати — саме головне — емоційний стан. І було б бажання захищати Батьківщину. Усього-на-всього. І все. Якщо ти не хочеш, то у тебе нічого і не получиться. А є бажання, є друзі, які підтримують тебе, то все получається.

Кілька годин тому те саме, про емоційний стан і бажання захищати Батьківщину, говорив і «Тренер» — людина, яка вірить у краще і бачить краще в людях. Можливо, і справді тут, на передовій, головне не військова підготовка?

— Але ж додому вам, певне, хочеться? — Я розумію, що моє запитання, зважаючи на строк, який уже провели в лісі ці бійці — понад 9 місяців, — звучить як знущання.

— Хочеться, але я знаю, як це — поїхати додому, посидіти там 15 діб і збиратися назад, — дещо дивує відповіддю «Білий». — Із чим це пов’язано? Це пов’язано з друзями тими, що у мене тут з’явилися, людьми, які на мене чекають як удома, так і тут. Тому як хочеться додому, так і хочеться сюди, на «передок».

Домівка «Білого» за 700 кілометрів звідси. Мешкає він на Київщині, у Миронівському районі. Удома на нього чекають троє дорослих братів і сестра.

До демобілізації йому кілька місяців. Хоча про це бійці на передовій говорити не люблять — щоб не наврочити. На фронті є свої забобони. Чим займатиметься після війни, «Білий» ще не знає. Але не виключає, що піде у політику — чистити вже з того боку авгієві стайні.

— Цілком можливо, що буду політичними справами займатися у себе в районі, тому що, дивлячись телевізор, я геть не у захваті від того, що там, на мирній території, робиться. Тому я розумію, що і там прийдеться воювати. Ручкою чи ще чимось.

Прощаючись із бійцями, я знову проходжу повз пофарбовану у колір хакі супутникову тарілку, встановлену якраз на даху землянки, де розташувалася їдальня. «Телевізор тут таки не дарма», — думаю я, згадуючи слова «Білого» про бажання навести лад у себе в районі і про те, що саме новини з Київщини підштовхнули його до такої думки…

Розділ 10. Сила спеціальних операцій

— От потерь прошлого года мы не оправились до сих пор. Чтобы вы понимали, в 2014-м году погиб цвет армейского спецназа. Те люди, которые служили в спецназе не полгода и не год, а 5, 7, 10, 12 лет.

На зустріч мій співрозмовник — високий, кремезний, з низьким командним голосом та чималою силою в руках (це я відчула, коли віталася з ним) — прийшов у захисному армійському костюмі кольору хакі та балаклаві. Спецназ на війні — сили невидимі. І такими мусять залишатися.

Наша розмова тривала більше години. Чимало з того, що мене цікавило (Якою роботою за умовною лінією кордону займаються специ? Чи це вони «зачищають» керівників банд формувань? Які ділянки «роботи» по той та цей бік фронту залишаються неохопленими і наскільки наш спецназ поступається російському?), так і залишилося для мене таємницею. Бо не все, доки закінчиться війна, можуть говорити ті, кого і так на війні на сході практично не видно. Утім, дещо мені таки вдалося з’ясувати. Що саме, розповім по порядку.

У перші місяці весни 2014-го, коли російські «зелені чоловічки» з Криму несподівано перекочували на Донбас, воювати з російськими найманцями та місцевими колаборантами кинули саме спецпризначенців — як найбільш підготовлені на той момент військові сили. Але замість спецоперацій, для яких їх готували, спецназу довелося виконувати роль звичайнісінької піхоти. Більше того, подекуди специ та професіонали супроводжували колони з офіційними особами, коригували артилерійський вогонь, займалися геть усім, крім того, чого їх справді вчили. Риба гнила з голови — на першому етапі спецпризначенцями керували загальновійськові командири, які й гадки не мали про можливості та специфіку роботи спецслужб.

Саме через це 3-й та 8-й окремі полки спеціального призначення на початку війни зазнали непоправних втрат — чимало спеців 3-го полку полягло біля Ізварино, коли українські військові намагалися втримати контроль над ділянкою спільного із сусідом-агресором кордону. Двоє бійців загинули у збитому під Слов’янськом гелікоптері Мі-8. Аж 11 спецназівців 3-й полк спецпризначення втратив 29 липня 2014 року в районі міста Сніжне на Донеччині. Вони виконували бойове завдання, коли із засідки на українських бійців напали бойовики. Потім був Іловайський «котел» та 242 дні оборони Донецького аеропорту, де полягли кращі з кращих представників спецназу.

— Погибли специалисты, которые были подготовлены в мирное время. А подготовка военного времени сильно проигрывает подготовке мирного. Хотя бы по времени этой подготовки, — пояснює мій співрозмовник.

Крім того що спецназ на початку використовували за принципом «комп’ютером забиваємо цвяхи», за рівнем оснащення елітні війська теж нічим не поступалися загальновійськовим. Проблеми були з усім, згадує боєць.

— Скажем так: мы вступили в войну два года назад. Вот у меня в группе было всего две разгрузки — у меня и у моего зама. Все остальные были с подсумками. Потом, в процессе, мы на волонтерские деньги обули, одели, закупили нам всё необходимое снаряжение. Очень многие вещи до сих пор закупают волонтеры. К примеру, та форма одежды и то снаряжение, которое мы имеем на данный момент, не отвечают даже минимальным требованиям. Если мы упустим вопрос с формой одежды и обратимся к снаряжению, то, скажем так, разгрузочные системы, кобуры, пистолетные рукоятья, ремни и так далее — список можно перечислять очень долго — это то, чего не хватает.

Але якщо потрібні берци та камуфляж волонтери спецназу діставали, то, приміром, той же тепловізор, вартість якого близько 50 тисяч гривень, — це розкіш, добре, якщо привозили один. Хоча для виконання спецзавдань така техніка потрібна кожному спецпризначенцю. Вона ж нині в дефіциті навіть на найгарячіших ділянках фронту. Це тобі не американська армія, зітхає боєць.

— Если мы обратимся к опыту наших западных товарищей, тех же американцев, то там каждый боец имеет прибор ночного видения. Каждый! Тепловизоры, средства радиоразведки, средства связи… Это крайне важные элементы, которые мы если и имеем, то точно не в том объеме, в котором они должны быть.

Аналогічна ситуація зі зброєю. Приставка «спец» на війні геть не означала, що у цих військових була