Шаграй Наталія - Полин і чебрець, Шаграй Наталія

— Бо кохання не завжди є раціональним чи передбачуваним. І ми не можемо контролювати КОГО ми любимо або як ми себе почуваємо.

— Це я зрозуміла, — нервово розсміялася я.

— Чудненько! Тоді перестань колотитися. Вам обом просто потрібен час.

— Угу!

— З чого тебе взагалі так підірвало? – запитливо втупилася вона в мене.

— Було відкриття стоматології Яна й там на ньому досить однозначно висіла дамочка, — як на духу зізналася я.

— О!!! Потужний аргумент. І загадкова жіноча душа відреагувала «не лізь -моє».

— Загадкова жіноча душа, — з притиском на словах мовила я. – саме розмірковувала, як жити далі, але прийшов Ян…

— І що? – запалилися інтересом її очі.

— І спробував видати щось про те, що він не уявляє свого життя без мене. А я…щось не склала цей пазл…

— Й розпочався епічний бій розуму й почуттів. Розум тобі буде розповідав про раціональні рішення, а почуття прагнули щастя та емоційного зв’язку.

— Мені це все не подобається, — буркнула я.

— Та ще б пак! Розумію цю прикрість. В тебе зазвичай емоції демона ганяють, а тут розум…Прямо неочікуваність.

— Знущаєшся? – безсило перепитала я.

— Обожнюю усі ці забави, коли твій розум намагається сплигувати емоції, а потім такий сидить в куточку зі свіженьким фінгалом, - єхидно так додала вона. – Судячи з твого подзьобаного вигляду, усю ніч на території твого тіла велися ті нелегкі перемовини. До звичних психів, стресу й квіткових радощів завітало кохання. Усі від нього в шоці й не знають куди цього дорогого гостя притулити. Завжди було цікаво, як ці всі емоції поміщаються в тобі?

— Вчасно випускаю, — буркнула я.

— Ну це я знаю. В мене мільйон фоток твого квітника в усіх ракурсах, — розсміялася вона.

— Я взагалі-то за допомогою до тебе звернулася, — з осудом пробурмотіла я.

— Так я допомагаю як можу, — розвела вона руками.

— До зустрічі з тобою мене мучило тільки відчуття провини. Про осуд суспільства я якось взагалі не думала… — виразно повела я очима.

— Упс! – притулила вона долоньку до рота. – Зате тепер ти будеш готова до усіх можливих варіантів.

— Угу. Плюс ще один аргумент чому ці почуття неможливі.

— Почуття уже є. І якщо вони сильні, то пережують твої аргументи. А твоєї сестри немає і з цим вже нічого не можна зробити. Життя триває. Й воно не буде вічне.

— Зазвичай це мої кавалери губили голову від сестри… — втомлено потерла я обличчя.

— Знаю. І про Вадьку навіть пам’ятаю.

— Цей її кавалер був якийсь зовсім відбитим, — скривила я губи, нагадавши, як на дні народження п’яний хлопець сестри приставав до мене.

— Тоді почуття провини тебе не мучило, коли ти здійняла смачний скандал.

— Ще чого, — фиркнула я. – Тільки провини за чужу тупість мені бракувало.

— От і я тобі про те, —  багатозначно так посміхнулася вона. – Дозволь собі і Яну розібратися у своїх почуттях. Спробуйте зрозуміти, що це горе, самотність чи реальні почуття.

— Гаразд! – задумливо мовила я. — Я не роблю різких рухів. Й просто живу.

— Непогане рішення, — кивнула вона з посмішкою на обличчі.