Дуглас Адамс - Майже безпечна

природа галактичного сектору, де можливе безперестанку перетиналося з ймовірним. В такому випадку просте знищення дасть користі не більше, ніж спроба видавати бульку з повітрям з під погано наклеєних шпалер шляхом натискання на неї пальцем. Тут все, що зруйнуєш буде з’являтися знову і знову. Але скоро вони покладуть цьому край.

Іншою обставиною була групка людей, яка весь час не хотіла бути там, де вони вона мала би бути, в той час, коли вони мали б там бути. Але і про них скоро попіклуються.

Третьою обставиною був набридливий і застарілий маленький пристрій, який називається Путівник по Галактиці для космотуристів. Але з ним уже було повністю і цілком покінчено і, насправді, завдяки неймовірній силі темпорального зворотнього інжинирингу, він тепер слугував засобом за допомогою якого вони зможуть завершити всі інші плани. Капітан прилетів сюди лише для того, щоб подивитись на фінальний акт цієї драми. Для цього йому навіть не треба було ворухнути й пальцем.

— Покажи мені, — наказав він.

Тінь у формі пташки здійняла крила і піднялася у повітря біля нього. Темрява заполонила капітанський мостик. Приглушені вогники світла прогайнули по її очах, в той час як глибоко у адресному просторі дужка за дужкою нарешті закривались, умови «if» нарешті закінчувались, цикли повторів зупинялися, рекурсивні функції викликали самих себе останні кілька разів.

Серед темряви з’явилася яскрава картина, синьо-зелене видиво, яке зависло у повітрі і мало вигляд обрубаної зв’язки сардельок.

Видавши глибокий хрюкаючий звук задоволення, Капітан вогонів відкинувся назад і почав спостерігати.

Розділ 25

— Он там, номер сорок два, — прокричав Форд Префект до водія таксі. — Ставай!

Таксі загальмувало, нахилившись вперед, а Форд з Артуром вистрибнули назовні. По дорозі вони зупинялися біля майже кожного банкомата, а тому у Форда тепер був цілий оберемок грошей і він не жаліючи жбурнув жменю купюр у водія через вікно.

Вхід до клубу був темним, маленьким і непомітним. Назва була написана на малесенькій табличці, що висіла над входом. Члени клубу знали як його знайти, а якщо ви не член клубу, тоді знати як його знайти нічим вам не допоможе.

Форд Префект не був членом Ставро, хоча він одного разу був у іншому клубі Ставро у Нью-Йорку. Для того, щоб увійти у заклад, членом якого він не був, у нього був дуже простий спосіб. Як тільки-но двері до клубу відчинилися він прослизнув всередину, тицьнув на Артура і сказав:

— Все окей, він зі мною.

Він підійшов до чорних лискучих сходів, почуваючись неймовірно впевнено у своїх нових черевиках. Сині замшеві черевики. Що може бути краще? Він був дуже задоволений тим, що не завжаючи на все те, що відбувалося довкола, він встиг розгледіти їх у вітрині магазину із заднього сидіння таксі, яке мчало до вказаної адреси.

— Здається, я казав тобі, щоб ти не приходив сюди.

— Що? — не зрозумів Форд.

Худий, хворобливого вигляду чоловік, на якому була якась італійська обвисла футболка пройшов сходами повз них, зупинився і запалив цигарку.

— Не ти, — промовив чоловік. — Він.

Худий чолов’яга дивився прямо на Артура, а потім здався трохи збентеженим.

— Прошу вибачення, — прохрипів він. — Мабуть я сплутав вас з кимось іншим. Чоловік знову почав підійматися сходами, але майже одразу обернувся. Вигляд у нього був ще більш збентеженим. Він витріщився на Артура.

— А тепер що? — запитав Форд.

— Що ти сказав?

— Я сказав, а тепер що? — роздратовано повторив Форд.

— Так, певно, що так, — відповів чоловік, похитнувся і впустив коробку із сірниками, яку ніс у руці.

Його губи рухались повільно і кволо. Він поклав руку на чоло.

— Прошу вибачення, — промовив чоловік, — я просто безуспішно намагаюся згадати який наркотик щойно прийняв, але це мабуть один і з тих, які відшиблюють пам’ять.

Він труснув головою, повернувся і пішов далі на гору до чоловічої вбиральні.

— Пішли, — гукнув Форд. Він побіг вниз сходами, а за ним нервово поспішав Артур. Ця зустріч добряче його зачепила, однак він не знав чому.

Та й взагалі, йому не подобалися такі місця. Зіткнувшись з реальністю, після стількох років мрій і марень про повернення на Землю, Артур тепер ще більше засумував за своєю хатиною на Ламюеллі, ножами і сендвічами. Він навіть за Старим Трешбергом скучив.

— Артур!

Вигук справив приголомшливий ефект. Особливо зважаючи на те, що його ім’я прозвучало у стерео. Він повернувся в один бік. Зверху на сходах, Артур побачив Трілліан, яка бігла вниз до нього одягнута у чудовий пом’ятий костюмі з Рімплон™. Раптом її лице перекосилося від жаху.

Він повернувся в іншу сторону, щоб подивитися на те, що її так нажахало.

На нижньому кінці сходів стояла Трілліан, одягнута у... Ні — це була Тріція. Спантеличена та істерична Тріція, яку він бачив по телевізору. За нею стояла Рендом з поглядом більш диким, ніж будь-коли. За нею у просторі, що залишився у маленькому, тьмяному клубі, клієнти, які прийшли сюди цього вечора, із застиглим виразом обличчя спостерігали за сценою, яка розгорнулася на сходах.

Впродовж кількох секунд ніхто не рухався. Лише музика десь з-за барної стійки не переставала пульсувати.

— Пістолет в її руці, — промовив пошепки Форд, легенько киваючи в бік Рендом, — це Вабанатта 3. Він лежав у кораблі, який вона викрала у мене. Це доволі небезпечна штука. Ніхто не рухайтесь. Давайте всі заспокоймося і дізнаємося, що її так засмутило.

— Де моє місце? — раптом прокричала Рендом.

Рука, яка тримала зброю несамовито тремтіла. Її інша рука занурилася в кишеню і витягла звідти залишки Артурового годинника. Вона труснула нею в їх бік.

— Я думала тут моє місце, — схлипнула Рендом, — на планеті, яка мене породила! Але виявляється, що навіть моя мати не знає хто я така! Рукою з годинником вона махнула вбік і той полетів у пляшки, які стояли за барною стійкою, розлетівшись на друзки.

Всі далі продовжували мовчати.

— Рендом, — тихо промовила Трілліан зі сходів.

— Заціпся! — крикнула Рендом. — Ти мене покинула!

— Рендом, дуже важливо, щоб ти мене зараз послухала і зрозуміла, — м’яко наполягла Тріція. — У нас залишилося мало часу. Нам треба летіти звідси. Нам усім треба летіти звідси.

— Про що ти говориш? Ми завжди летимо кудись звідкись! Тепер обидві її руки лежали на