Донна Тартт - Таємна історія

наглою смертю. Із тим чоловіком ми навіть не були знайомі. Нас нічого не пов’язувало. Головне було знайти машину й забратися додому, поки нас ніхто не побачив. — Він перехилився та обновив собі чарку з віскі. — Саме так ми і вчинили.

Я собі теж підлив випивки, і якусь хвилину чи дві ми сиділи не розмовляючи.

— Генрі, — нарешті подужав я вимовити, — Боже ж мій!

Він повів бровою.

— Справді, тобі й не уявити, наскільки це прикра історія. Колись я на машині збив оленя. Прекрасна істота, і бачити, як вона борсається в агонії, розбризкуючи навколо себе кров, із переламаними ногами… Пізніше стало тільки гірше. Але принаймні мені здавалося, що все вже скінчилося. Я й не думав, що нам доведеться щось почути про це знову. — Генрі відсьорбнув віскі. — Не так сталось, як гадалось. І Банні про це подбав.

— Ти про що?

— Ти ж бачив його сьогодні вранці. Він усіх нас довів до сказу. Принаймні мене практично доконав.

Раптом ми почули, як клацнув замок. Генрі осушив чарку в один довгий ковток.

— Певно, це Френсіс, — проказав він і ввімкнув верхнє світло.

Розділ 5

Коли кімнату залило світло й темрява сахнулася назад, у буденні й такі знайомі межі вітальні — з її захаращеним письмовим столом, присадкуватим продавленим диваном, запилюженими модно скроєними портьєрами, що дісталися Френсісові після того, як мати позбулася зайвого декору, — мені здалося, ніби це я запалив лампу, прокидаючись від затяжного кошмару. Намагаючись прокліпати той сон, я з полегшенням побачив, що двері й вікна на своїх місцях, де їм і годилося бути, а меблі в темряві не помінялися місцями між собою, наче за помахом чарівної палички.

Повернувся замок, і в темний коридор ступив Френсіс. Він важко дихав і пригнічено, палець за пальцем, знімав рукавички.

— Боже, Генрі, — промовив він. — Ну й нічка видалася.

Я не потрапляв у його поле зору. Генрі зиркнув на мене і, не криючись, характерно прокашлявся. Френсіс розвернувся.

Мені здавалося, що я зустрів його погляд з абсолютно прозаїчним виразом обличчя, але, вочевидь, це не вийшло. Мабуть, по мені читалося геть усе.

Він довго дивився у відповідь, так і не знявши до кінця рукавичку, яка безвільно повисла на руці.

— О, Генрі, — нарешті вихопилось у нього, — тільки не кажи, що ти йому про все розповів!

— Боюся, розповів, — відказав Генрі.

Френсіс аж скривився, коли заплющив очі. А потім знову поглянув на нас. Він став дуже блідий, як ніби хтось шорстке й сухе полотно притрусив тальком чи помалював крейдою. Здавалося, він от-от зомліє.

— Усе гаразд, — спробував його переконати Генрі.

Френсіс не ворухнувся.

— Годі, Френсісе, — трохи роздратовано наполягав Генрі. — Усе добре. Присядь.

Засапаний господар квартири пройшов у кімнату й важко впав у фотель. Спробував видобути з кишені сигарету.

— Він знав, — промовив Генрі. — Я вам про це казав.

Френсіс перевів погляд на мене, у його пальцях тремтіла неприкурена сигарета:

— Справді?

Я не відповів. На якусь мить я замислився: а може, усе це жахливий розіграш? Френсіс провів долонею по щоці.

— Тепер, мабуть, уже всі в курсі, — озвався він. — Навіть не знаю, чому мені так зле.

Генрі рушив на кухню по склянку. Він налив трохи віскі й передав Френсісові.

— Deprendi miserum est[106], — проказав він.

На мій превеликий подив, Френсіс хихотнув невеселим смішком.

— Боже мій, — промовив він і надовго приклався до чарки. — Просто кошмар. Навіть не уявляю, що ти, напевне, про нас думаєш, Річарде.

— Яка різниця? — ні на мить не замислившись, відказав я.

І варто словам було зірватися з вуст, мене ніби окропом ошпарило: так і є. Мені справді було байдуже за великим рахунком. Принаймні я не відчував того, що зазвичай, вважається, потрібно відчувати в аналогічній ситуації.

— Ну, наприклад, ти міг би сказати, що ми вскочили в чималу халепу. — Френсіс масажував очі великим та вказівним пальцями. — Поняття не маю, що робити з Банні. Коли ми стояли в черзі по ті квитки, чорт би їх забрав, мені аж руки свербіли відважити йому ляпаса.

— Ти возив його в Манчестер? — спитав Генрі.

— Так. Але народ там такий галасливий, ще й не відомо, хто може підслуховувати тебе ззаду, правда? І кіно виявилося поганеньким.

— На який фільм ви ходили?

Френсіс допив своє віскі й сам себе почастував добавкою на добрі два пальці.

— Слово честі, — повернувся він до мене, — ти такий добрий до нас. Мені страшенно ніяково від усієї цієї ситуації.

Ми довго нічого не говорили. Нарешті я спитав:

— І що ви збираєтеся робити?

— Нічого ми не збираємося, — зітхнув Френсіс. — Знаю, звучить погано, та що вже вдієш?

Поразницькі нотки в його голосі мене водночас і розсердили, і розчарували.

— Ну, не знаю, — промовив я. — Заради всього святого, чому ви не пішли до поліції?

— Ти, певно, жартуєш, — сухо сказав Генрі.

— Не розказали їм, що сталося насправді? Не повідомили, що натрапили на труп у лісі? Боже мій, ну, не знаю, вигадали б, що збили його машиною, коли він раптово вискочив на узбіччя з лісу абощо.

— І це був би напрочуд дурний учинок, — пояснив Генрі. — Це був нещасний випадок, мені прикро, що так сталось, але, чесно, я не бачу, яким чином від мого шістдесяти- чи сімдесятирічного перебування у вермонтській в’язниці виграють платники податків, та і я також.

— Ти ж сам тільки-но сказав, що це нещасний випадок.

Генрі знизав плечима.

— Якби ви звернулись одразу, то, можливо, відбулися б якимсь не надто суворим покаранням. А то, дивись, і взагалі б нічого не сталося.

— Можливо, — проказав він. — Але не забувай. Ми у Вермонті.

— Яка, в біса, різниця?

— На жаль, велетенська. Якби справа дійшла до суду, то судили б нас тут. І присяжних добирали б не нашого віку.

— І?

— І думай як знаєш, але тобі мене не переконати: я не плекаю жодних ілюзій щодо ставлення, яке матиме ложа вермонтських засідателів із бідних верств до чотирьох студентів, котрих судитимуть за вбивство ще одного вермонтця. Навряд чи нам варто було б сподіватися бодай на краплину жалю.

— Гемпденці вже багато років чекають на щось подібне, — промовив Френсіс, який прикурив від недопалка нову сигарету. — Нам би навіть не світило обвинувачення в ненавмисному вбивстві. І за щастя було б уникнути електричного стільця.

— Ти тільки уяви, — розвивав думку Генрі. — Ми всі молоді, освічені, досить заможні і — що найважливіше — родом не з Вермонту. Мабуть, безпристрасний суддя врахував би і наш вік, і той факт, що йдеться