Умберто Еко - Таємниче полум'я цариці Лоани

Квіточко, квітусю, коли поруч є ти, як чарівно любити мені.

І сам не знаю чому, та через тебе я тремчу і мрію натхненно.

Маленька маргариточко, ми проживаємо даремно життя,

Коли у ньому кохання нема, від якого мліють наші серця.

Вербени цвіт, якщо любов приносить нам страждання,

Вчиняй, як вітер, що миттєво все забуває і відлітає без вагання.

Але як ти зі мною, то я щасливий поряд з тобою.

Квіточко, квітусю, коли поруч є ти, як чарівно любити мені...

То невже Піппо й справді невтямки? Скільки ж личин було у нашої влади? Був розпал битви при Ель-Аламейні, а з наших приймачів чулося: «Як жадаю я життя під ясним безхмарним небом і піснею в серцях». Ми вступали у війну з США, і наші газети смакували японську прочуханку у Перл-Харборі. А на хвилях приймачів: «Під Гаваїв синє небо, як захочеш, завертай і потрапиш просто в рай» (але чи знав народ, що Перл-Харбор розташований саме на Гаваях і що це американські острови?) Під Сталінградом Паулюс, потопаючи у морі трупів з обох сторін, складав зброю, а ми слухали: «В черевичку бачу соломинку, ой, як колеться, спинися ж на хвилинку».

У час, коли на Сицилії висаджувалися союзники, з радіо лунав голос Аліди Валлі[165], що переконливо доводив: «Ні-ні, кохання не розгониш золотом волосся». Над Римом тривав перший повітряний рейд, а Джон Качальї щебетав: «З ранку до ночі твоя рука в моїй руці аж на два світанки, мовчи, мовчи».

Союзники висаджувалися в Анціо[166], а по радіо передавали суперхіт «Bésame, bésame mocho». У Ардеатинському яру[167] — масові розстріли, а нас підбадьорюють «Писань» і «Де поділася Заза». Мілан рівняють із землею, а в міланських домівках горлає: «Що за франт у шинку Біффі Скала?».

А як же я жив посеред усієї цієї італійської шизофренії? Теж вірив у перемогу, обожнював дуче і ладен був віддати за нього життя? Вірив у історичні промови Верховного, що надиктовував нам учитель: «Плуг борознить землю, але меч стереже його. Ми не відступимось, коли я наступаю, йдіть за мною, а як я відступаю — вбийте мене».

Мені до рук потрапив зошит з п’ятого класу за 1942 рік, XX рік Фашистської ери:

Тема: О, Юнь, покладіть життя на захист нового героїчного суспільства, що будує Італія. (Муссоліні)

Моє розкриття: Дорогою, вкритою пилом, йде колона дітей.

Це крокують вулицею юні «балілли», горді і сміливі, вони у теплих променях ранньої весни йдуть, вірні дисципліні і готові коритися наказам своїх командирів. Відклавши ручки вбік, саме ці двадцятирічні хлопці візьмуть до рук гвинтівки і підуть захищати свою Італію від облудних ворогів. Вони п’ять днів на тиждень сидять за шкільними партами, схилившись над підручниками, але щосуботи юні «балілли» виходять на вулиці і марширують. Прийде година, і вони стануть вірними і непохитними поборниками Італії та її культури.

І хто б сказав, дивлячись на те, як крокують у «Марші молоді» ці хлопчаки, чиїх щік ще не торкнувся юнацький пух, що багато хто з них, незважаючи на те, що вони ще «авангардисти», вже скропили своєю кров’ю полум’яний пісок Мармаріки? Хто скаже зараз, дивлячись на цих усміхнених, жартівливих юнаків, що мине зовсім мало часу, і вони помиратимуть на полі бою з ім’ям Італії на вустах?

Я завжди жагуче бажав стати солдатом. Коли я виросту, обов’язково піду до війська. А наразі, слухаючи по радіо про численні хоробрі, геройські вчинки наших солдат, їхню самопожертву, моє серце переповнюється цим бажанням, і ніщо в світі не зможе його звідти вирвати.

Так! Я буду солдатом. Я буду битись за свою країну, і якщо на те буде її воля — покладу за неї життя. Я помру за нове, героїчне і благословенне суспільство, яке за Господньою волею збудує світ новий та принесе йому достаток і процвітання.

Так! Життєрадісні й веселі «баліллійці» левами накинуться на ворогів, якщо ті наважаться сплюндрувати наше священне суспільство. Ми битимемось несамовито, немов звірі, упавши, знову піднімемось і знову кинемося у бій. Ми знову прославимо Італію на віки, невмирущу Італію.

З нетлінною пам’яттю про звитяги минувшини, про перемоги теперішні і прийдешні сьогоднішні хлопчики — майбутні солдати — разом з рідною Італією вийдуть на шлях слави й окрилених звитяг!

Я справді щиро вірив у те, що писав, чи лише переписував готові фрази? Що говорили мої батьки, коли, повернувшись додому із школи, я приносив найвищий бал за ось такі тексти? Можливо, вони самі в це вірили ще до того, як настала пора фашизму, бо ж хіба вони не росли і не виховувалися у любові до батьківщини, вступаючи у Першу світову, як в очисну купіль, і хіба не казали футуристи, що війна — це єдина «гігієна людства»? Під час посиденьок на горищі мені до рук потрапила стара книжечка Де Амічіса[168], в якій була історія про маленького хлопчика-патріота з Падуї і хоробрі вчинки Ґарроне. Я знайшов сторінку, на якій батько писав синові листа, нахвалюючи Королівську армію:

«Усіх цих молодиків, сповнених надій і мужності, з дня на день можуть покликати до лав Королівської армії, на захист нашої Вітчизни. І за кілька годин їх може розірвати на шмаття ядрами і зрешетити ворожими кулеметними чергами. Тому щоразу, як ти чуєш радісні вигуки «Слався, Арміє, Слався, Італіє», я хочу, аби ти бачив перед собою полки, що проходячи лишають по собі поле, вкрите трупами і скроплене кров’ю. І тоді слова «Слався, Арміє!» стануть для тебе не просто вигуком, а полинуть із глибини твого серця, і Італія постане у твоїх очах ще могутнішою і суворішою».

Отже, не лише мені, а й моїм старим прививали думку про те, що любов до батьківщини — це кривава данина, тож поля, скроплені кров’ю і вкриті тілами, повинні були викликати не жах, а навпаки — захоплення і жагу йти вперед. Однак чи не Великий Поет Леопарді писав ще сотню років тому: «Звитяжна сива давнина, заповітна і свята, коли на смерть за рідний край ішли гуртом, життя не шкодувавши»[169].

Тож сцени кривавих жахіть з «Ілюстрованого журналу подорожей і пригод» жодним чином не повинні мене лякати, адже ми росли на