Богдан Сильвестрович Лепкий - З-під Полтави до Бендер

З одного краму пара хмарою валила, а чутка така, що аж млісно ставало. Мабуть, на торішньому лою шкварили баранину і через вікно охотникам у малих мідяних сковородах продавали. Ганна, заткавши носа, повз тую «остерію» пройшла. А там знов новість, якої ні в Батурині, ані в Полтаві не видала. Голі по пояс пекарі місили завзято тісто, інші в печі, як у пеклі, палили. З печі полумінь била, здавалося, цілі Бендери згорять. З темного, аж бронзового тіла хлібопеків піт струмками спливав у тісто.

Глянула й потягнула Войнаровського дальше: «А ти вино для дядька купив?»

«Вже й відіслав у Варницю. Не ловив би так гав з тобою… А ви тут що? — скрикнув нараз, побачивши Мручка і ще двох козаків. Мручко поклонився по пояс. «Туркень до свого гарему купувати прийшов», — жартував.

«І купили?» — спитав, жартуючи й собі, Войнаровський.

«Не сподобалася жодна».

«Ого!»

«А так, ми, старі, більше вибагливі від молодих, нас не вдоволиш будь-чим. Грекині попадалися гарні, стрункі, смагляві, з рівними носиками, так тих ми не торгували, бо вони з чоловіками ходять».

Войнаровський не дивувався Мручковим жартам, бо Мручкові жартів не купити, але дивно, що він табор і своїх людей без догляду лишив. Сказав це йому, взявши довірено під руки. Мручко замнявся.

«Як би вашій милості на це відповісти? Ми тут намет купили. Не особливий, а все таки намет, що намет то намет. Може звіятися вітер, принести дощ, або й сипнути градом, а в наметі, буцім у хаті сидиш, на ніс тобі не капле, тому-то ми и купили».

«Ви, собі, втрійку?» — показав на Мручкових товаришів.

«Втрійку, та не для себе, а для пана гетьмана».

Войнаровський вухам своїм не вірив, не знав, чи дивуватися, чи дякувати, але Мручко, мабуть, це помітив, бо попрощався: йому спішно вертатись.

«От тобі Мручко! — говорив Андрій до Ганни, — ми ще й не погадали, що дядькові годі на возі лежати, а він уже й намет добув. Засоромив нас, як гадаєш, Ганно?»

«І не перший раз, Андрію! Сотник, а більше від усіх полковників вірний».

«Більше. Вся наша надія на таких, як він. На людей простого, але великого серця. Наші старшини, мабуть, пропащий народ, за малими тільки вийнятками».

«А що тобі цей швед по-німецьки балакав, бо я не чула добре?» — спитала нараз

Ганна.

«Не так сказав, як обіцяв, що скаже».

«Як тайна, то й не кажи». Почувався докір.

«Ні, Анно, я перед тобою тайн ніяких не маю, але він дійсно нічого певного ще не знає. Курієр від султана до короля був».

«Чи не за нашу шкіру торги ведуться?»

«Можливо, бо воно вже не раз так бувало, що сусіди бились, а нас боліло».

«Гарно!» — погадала собі Ганна і вже не питалася більше. Навіть базаром перестала цікавитися. Хай собі промишляють і торгують, як хочуть. Тут народ продають, цілий народ, може, на довгі, довгі часи з тілом і з душею, з землею і волею.

Соромно і страшно зробилося їй. Мала повні очі сліз. «Ти не можеш на це дивитися байдуже, Андрію, не смієш, — повернулася до Войнаровського. — Треба тобі з королем на розум побалакати. Не здавайся на те, що Орлик робить, чужими руками лиш жар добре загрібать, більш нічого. Після того, як Апостол зрадив…»

«Анночко, — перебив Войнаровський, — він не зрадив».

«Хай буде, що він тільки відступив, покинув, відрікся гетьмана, як хочеш, не будемо перечитися за слова, але після того кому ж довіряти нам, на кого покладатися, я не знаю».

Войнаровський мовчки йшов біля неї. Не знаходив слів, щоб заспокоїти Ганну. Боявся дратувати її. Знав її палку, зворушливу вдачу. Захоплювався, розжалоблювався, як дитина. І самому, правду сказати, було моторошно. Швед так обережно балакав. Буцім щось знав і не хотів сказати. Ціла надія на короля. Він на нікчемність нездатний. Але ж бо й він тепер у чужих руках, зданий на ласку і неласку турків. Можуть зневолити його, щоб видав Мазепу й Мазепиних людей. «Якщо чого прийде, так краще згинути, ніж мають торгувати нами, як невольниками, або як худобиною, дві жінки за одну клячу».

Ті слова ніби з його власної душі добула. Це була справді остання розв'язка цього важкого питання. «Так, Анночко не бійся, ми це потрапимо зробити, якщо іншого виходу не буде. Але поки останній промінь надії не згас, будемо жити, бо любимо життя так, як ти його перед хвилиною любила».

Якийсь молодий софта приступив до них. Обіцяв показати мошею і повести на цвинтар. В мошеї є написи цікаві і чудові коври на мармурових плитах, а на цвинтарі «тюрбе», що коштували величезні гроші. Ганна не хотіла. «Другим разом, Андрію. Нині для мене кругом цвинтар і самі тюрбе; вертаймось краще в табор. Я неспокійна.»

«Може, ти непотрібно хвилюєшся, Анно. Нам покищо треба радіти, що знайшли приют і не попали в руки царя».

«Ах, сумна радість, Андрію. Сумна…»

37

Спішилися. Ганна їхала повозкою, Войнаровський зі своїми людьми кіньми скакав.

В таборі милу несподіванку застали. Мручко, засукавши по лікті рукави, помагав бендерським купцям розбивати й прикріплювати до вбитих у землю кілків блідо-голубий, золотом вишиваний намет.

«Обведемо його рівчаком, щоб вода спливала, почепимо хоругов, ще більшу, як у шведів, щоб і сераскір у Бендерах бачив, дерев насадимо кругом і квіток, побачите, яка тут «резиденція буде».

Очі йому з радости світилися; вдача українського хазяїна, що ти вдієш?

Гетьман з вдячним серцем прийняв дарунок від своїх вірних людей. Йому буцімто покращало. Зліз зі свого воза і проходжувався, оглядаючи намет та розмовляючи з козаками.

Питалися, коли вертатимуться, — це було повсякчасне питання, мало що не при кожній стрічі.

«А невже вам у турків погано?»

«Що погано, то ні, а все-таки дома куди краще. Заскучали ми за Україною, ах, як заскучали!»

«А вона за вами, дітки. Та підождіть, дасть Бог повернемось. Не вікувати нам у Бендерах. А що скучаєте за Україною, так це й гарно. Може, її більше полюбите, вернувшись».

«Ах, не вміли ми, грішні, цінити її гідно, поки не втратили», — каялися.

«Ніби прабатьків з раю, вигнав нас Бог із рідного краю, — віршував Мручко. — Бо хоч не первородний, а все-таки великий гріх ми на душу прийняли».

Довірений швед сіпнув Войнаровського за рукав. Непомітно поміж возами згубилися.

«Що нового?» — спитав Войнаровський.

«Погано, Eurer Gnaden[15], дуже погано!»

«Кажіть!»

«Цар домагається видачі пана гетьмана».

Войнаровський насилу затаїв