Хіроакі Куромія - Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Три імені наганяли особливий страх у серця в’язнів. Це були: Димитрієв, молодий і дуже худий росіянин, невисокий на зріст і з сірими очима, блондин Цукеров і Свірський. Ці три різники змушували людей вішатись у камерах, як зробив молодий український вчитель Тарануха. Дехто різав собі горлянку шматками бляхи. Це трапилося з агрономом-українцем Ященком, що працював у Ворошиловському колгоспі. Він був одружений, мав сім’ю. Іншого молодого українця, двадцятип’ятирічного агронома з Нікітовського колгоспу на Донбасі, заарештовано за те, що він начебто був повстанцем і вбивав худобу. Бідолаха не міг витримати тортури і спробував повіситись, але охоронець помітив і зняв його. Згодом його засудили до восьми років концтаборів, хоча він був абсолютно невинним».
Коли сирота, якого запроторили до в’язниці, попросив більше їжі, наглядач, росіянин, сказав йому:
«Дурню, ти маєш радіти, що тебе тут задарма годують. Такі, як ти, помирають на вулицях, а тобі пощастило сюди потрапити і проїдати раціон радянських службовців»[984].
Чи справді Москва морила голодом Україну, щоб зламати її опір, невідомо, але ясно, що голодомор покінчив з українізацією і привів Україну під пряме керівництво Росії.
Антисемітизм довго не помирав на Донбасі. В листопаді 1932 р. в Краматорську, на півночі Донбасу, член партії з 1917 р., робітник Котляров, розкритикував партію за голод. Він боровся за свободу, а «тепер робітникові та селянинові вже не можна жити». Потім він звинуватив євреїв: «Жиди займають відповідальні посади, особливо міцно вони засіли в ГПУ. Чому ми жидів не вирізали? Все одно будемо бити їх»[985]. 1933 р. в шахтарській школі у Чистякові помічник директора, член партії Бутенко, разом з іншими комуністами і комсомольцями Рибальченком, Поліщуком і Євстаф’євим тероризували найкращого учня Беренбека. Вони пробралися серед ночі в його кімнату, змусили пити гуміарабік й побили в темряві, іншого разу витягли його з ліжка, наплювали в лице і викинули з гуртожитку на вулицю. Його звинуватили в крадіжці овочів, поставили до стінки й погрожували гвинтівкою, а потім замкнули в кімнаті. Коли їх заарештували і звинуватили в антисемітизмі, в школі казали: «Якби це зробили росіяни, суду б не було. Варто було побити жидюгу, і організували суд...»[986]
Коли комуністичні зверхники вдалися до самої брутальної сили, щоб подолати голод, традиційне протистояння між народом і начальством або верхами й низами, між «ми» і «вони» великою мірою пояснювало людям, який тепер світ навколо них[987]. Як і «ворог народу», термін «народ» був класово нейтральним, абстрактним уявленням, яке розуміли по-різному. «Щиро вірні», як-от згаданий вище Леонід Лиходєєв, вірили у мудрість партійних вождів і дурість народу. При цьому міфічний народ був розділений етнічно, релігійно (нерелігійно) і ще багатьма іншими факторами, як-от професія, рівень майстерності, розмір заробітної платні. В усіх групах і підгрупах, зокрема і в межах сім’ї, будь-яку єдність підточували доноси. Лиходєєв, наприклад, захоплювався історією про Павлика Морозова, який доніс на свого батька як на ворога. Батько Лиходєєва відзначив, що виховує у себе вдома чекіста[988]. Ця заувага могла бути й жартом, але вона ясно показує атмосферу, в якій жили люди.
З погляду Сталіна, не було різниці, чи є у ворога партквиток, чи немає. Виклики його владі поставали і в партійному, і в позапартійному середовищі, а ворог — це ворог, байдуже — комуніст чи ні. Не було ґарантії, що вороги не вдадуться до терору: в Росії була давня традиція політичного тероризму, і з 1928 р. служба безпеки була особливо посилена навколо лідерів. Якщо вірити Молотову, тоді досить було б убити лише Сталіна і ще двох чи трьох вождів, щоб усе розвалилося[989]. Не було й певності, що старі більшовики, майстри конспірації, не вдадуться до інтриґ, щоб зіпхнути його. Не можна іґнорувати чутку, на яку часто посилаються, що на XVII з’їзді партії («з’їзді переможців») в січні-лютому 1934 р. близько 300 делеґатів проголосувало проти Сталіна. Хоч яка там була причина, але на тому самому з’їзді Сталін жорстко розкритикував різних «вельмож», які, за Сталіним, вважали, що постанови партії й радянські закони «писаны не для них, а для дураков... они незаменимы... могут безнаказанно нарушать решения руководящих органов». Сталін сказав, що цих «зазнавшихся вельмож» треба «снимать с руководящих постов, невзирая на их заслуги в прошлом», і почув вигуки з аудиторії: «Правильно!»[990] Делеґати не зрозуміли, що їх скоро будуть масово усувати як «вельмож».
У Сталіна були причини боятися й народу. Луганський робітник Колінов зреагував на самогубство М. О. Скрипника, головного будівничого українізації, в липні 1933 р. сподіванням, що Сталін скоро наслідує гарний приклад: «Якщо вже т. Скрипник допрацювався до того, що застрелився, то тепер треба чекати, поки, може, застрелиться й Сталін»[991]. Можливо, що давній міф віри в доброго царя все-таки вижив, як показує оця записана в Луганську пісня:
Дорогий наш батько Сталін,
Приїжджай та подивись,
Як ми в ТСЗОі нажились,
Хата раком, клуня — боком,
Ще й кобила з одним оком,
А на хаті прапор в’ється,
В душі серце ледве б’ється;
На прапорі серп та молот,
А у хаті — смерть і голод[992].
Це можна інтерпретувати і як вияв озлобленого відчаю. Люди розуміли, що Сталін — причина їхніх злиднів:
А сонечко сходить,
Та все звідтіля:
Від Сталіна-батька
З Москви, із Кремля[993].
Уважний нагляд органів безпеки виявив існування широко розповсюдженого народного невдоволення й ворожості: час від часу траплялися селянські бунти і робітничі страйки. Проте оцінити народні настрої було дуже важко, бо ці настрої були загнані в підпілля. 1933 р. в Україні був поширений такий «контрреволюційний анекдот»: «Ленін завжди ходить в черевиках, бо працював чисто, а Сталін ходить у чоботях, бо погруз по коліна в багні»[994]. Один розкуркулений петлюрівець, що втік на Донбас, обпльовував портрети Сталіна («сучий син») і вибирав їм очі. Його онуки, бачачи це, почали робити те саме[995].
Повернувшись у села, коли голод вже вщухав, люди побачили дуже мало тих, хто вижив. Вони співали:
Ні телиці,
Ні свині —
Тільки Сталін на стіні[996].
Ця пісня, можливо, засвідчує лише цинізм і покірність населення. А проте списувати все на провокації можна тільки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія», після закриття браузера.
