Ляна Аракелян - У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян

– Але ти ж захищений панциром! – Кхибра обернулася, щоб подивитися на мого фамільяра.

– Отож бо і воно, що захищений... – підвискуючи, зітхнув клоп. – Я б так убивав себе тиждень, поки не звалився від голоду. Але мені пощастило. Кухар знову з’явився в коморі й почув моє дзижчання. Він відсунув горщик і ляснув мене долонею зі словами: «А це що за гидота?» І я тут же відродився поруч із тобою.

– Ти не уявляєш, як я рада тебе бачити! Будеш моїм таємним сищиком, – цілком серйозно сказала я. – Мені потрібно, щоб ти розвідав дещо в столиці темних ельфів.

– Могла б і не озвучувати. Де ти, там і я.

Шкода, що я не можу обійняти свого фамільяра. Зате, такого як він, ні в кого більше немає. Це незаперечний факт.

– Тільки даси мені занурити хоботок у ваше чарівне зілля, адже я в непроглядній темряві теж нічого не бачу.

– Звісно, – кивнула я і мало не спіткнулася.

Мене не полишало відчуття, що за нами хтось пильно спостерігає. Я озиралася, крутила головою, намагаючись зачепитися поглядом за підозрілу тінь, але, крім каміння і скель, нікого і нічого не було. Зрідка траплявся колючий чагарник, схожий на засохлий терен, та невисокі скорчені деревця з потворними тонкими стовбурами й дрібним листям. Схоже, цей хтось прекрасно маскувався. Кхибра теж кілька разів озиралася, мабуть, як і я, відчувала стеження. А потім миттєво включилася в роль.

– Поквапся! – прикрикнула вона на мене і потягнула за повідець.

Я змахнула руками, втративши рівновагу і мало не гепнулася на каміння. Як не дивно, допомогло те, що Кхибра міцно тримала мене на повідці. Нашийник боляче врізався в горло, шкіру обпекло, дихати стало важко, я закашлялася, з очей покотилися сльози, але зате я втрималася на ногах.

– Корова! – прикрикнула на мене тролиця. – Чого пальці розчепірила, краще б під ноги дивилася! І не махай руками як млин, тут і так суцільні протяги!

Я на секунду сторопіла. Оце так! Справжня рабовласниця. Шафран сів мені на комір.

– Бе-бе-бе! – почувся тихий виск. – Повернемося, я тобі це пригадаю, Кхибра-бибра!

Тролиця його не чула. Мені здалося, чи попереду від однієї зі скель відокремилася постать у довгому плащі, який повністю приховував фігуру незнайомця? Ні, так воно і є. Подорожній йшов попереду нас не поспішаючи й, немов зливався з ущелиною. На голові – широкий і глибокий каптур. Я переводила погляд з дороги на людину – чи не людину? Орк, троль, людина чи ще хтось, але не гном, однозначно! Його злегка похитувало. П’яний? Я шумно втягнула повітря – вітер якраз у наш бік – але розрізнила лише ледь вловимий солодкуватий запах. Так пахне від хворих із гниючими ранами. Цього ще тільки не вистачало! А якщо в нього лихотруска або якась невідома хвороба? Я глянула на тролицю – вона ледь помітно знизала плечима.

– Шафране, – прошепотіла я, – злітай на розвідку. Тільки тихо.

– Уже лечу, – клоп розправив крила і попрямував до подорожнього.

Ми, не змовляючись, сповільнили крок, подорожній зупинився й обернувся. Ми забарилися, але все ж таки зважилися і пішли вперед. Він почекав, коли ми підійдемо.

– Ваш фамільяр? – Хрипкий чоловічий голос змусив нас здригнутися.

Ми підійшли до чоловіка. Той зробив крок назад, ховаючись у тінь скелі від яскравого сонця, яке, попри осінь, сліпило очі й нещадно палило.

– Ваш фамільяр? – повторив він запитання і розтиснув кулак, з якого з обуреним вигуком: «Нахаба!» вирвався Шафран.

– Мій, – кивнула я, в усі очі розглядаючи незнайомця.

Хоча, це було голосно сказано. Скоріше, на все око, друге ж запливло. Він був трохи вищий за Скріраніеля, каптур приховував пів обличчя. Видно було тільки гострий кінчик носа з тонкими ніздрями та коротку сріблясту бороду з чорними волосинками, які подекуди зустрічалися серед сивини. Борода закривала щільно стиснуті бліді, майже безкровні губи.

Подорожній спирався на гачкувату палицю. На пальцях красувалися три персні: один зі смарагдом, другий – з обсидіаном, а в третьому, бурштиновому, всередині каменю щось диміло. Маг? Схоже на те. І не факт, що світлий. Занадто бліда шкіра. Чорнокнижники не люблять сонця. Тому часто їхня шкіра була біліша за сніг.

– Ти не її рабиня, – ткнув у мене довгим блідим із жовтуватим нігтем пальцем незнайомець. – Але мені не потрібні ваші таємниці.

Я не встигла відповісти, порив вітру злегка відкинув каптур назад, і я побачила його очі – очі мерця. Ледь позначений світло-блакитне обрамлення прозорої, немов роса, райдужки. По спині пробіг морозець. Я неспокійно подивилася на його сніжно-білу з легкою синявою руку і заклякла, не в змозі сказати слова. Шафран сів мені на плече.

– Ви мені не цікаві, – голос незнайомця був рівний. Він натягнув каптур так, що знову стали видні лише кінчик носа і підборіддя. – Не чиніть перешкод – не пізнаєте горя.

Чоловік ледь кивнув і пішов уперед. Я квапливо обмінялася поглядами з Кхиброю.

– Бррр! – порушив тишу щитник. – Ніколи не зустрічав ревенантів. Чув, але не зустрічав.

– Кого? – в один голос перепитали ми з тролицею.

– Ви щойно розмовляли з ревенантом. Живий мертвяк. Може, є сенс підняти келихи за першу зустріч? – недоречно пожартував Шафран.