Ляна Аракелян - У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян

Кхибра зиркнула на нього так, що той тільки гмикнув. Так ось чому мені відчувся цей запах. Він не хворий, а... мертвий.

– Що він тут робить? – голос Кхибри тремтів від страху.

– Мабуть, шукає своїх убивць, – припустив фамільяр.

– А-а-а... А що він мав на увазі, коли говорив про перешкоди? – Я сама ледь дихала від несподіваної зустрічі.

– Йому не можна перешкоджати. Його душа в руках Маруни, а тіло тут. Убити ревенанта неможливо. Сила його жахлива. І поки він не помститься за власну смерть, не заспокоїться. Якщо ви побачите, що він із кимось сперечається, не ставайте на бік суперника. Мертвяк, не замислюючись, уб’є і його, і вас.

– Звідки ти це знаєш? – сміливість подруги як рукою зняло. Голос тремтів, як і руки.

– Ну, я ж не звичайний щитник, хе-хе! Я багато чув про них, а от побачив уперше. Уважніше слухайте те, що вам каже Шафранчик. Покваптеся, дівчатка, у нас обмаль часу. О, та на вас обличчя немає. Мо’, хильнемо сопільничка?

Кхибра дістала з сумки дві пляшечки. Ми, не змовляючись, випили. Шок відступив.

– І скоріше за все, прямує туди ж, куди й ми – до грального дому.

Настрій, який із самого ранку було зіпсовано, взагалі зійшов нанівець.

– Ти не про те думаєш, Руто, – важко зітхнув клоп. – Ти зосередилася на своїх переживаннях, замість того, щоб думати про те, як знайти наступний елемент ланцюжка.

– Він має рацію, – похмуро промовила Кхибра. – У нас два шляхи: повернутися ні з чим або принести те, що треба. Ходімо, більше зволікати не можна. Час іде. Тіні стають коротшими.

І ми, прискоривши крок, рушили до підземелля. Тремтячу плиту неможливо було не помітити. Чимось вона була схожа на листя осики, яке тремтіло за найменшого подиху вітру. Плита ж тремтіла сама по собі. Ми обігнули її й побачили провалля. Здалося, чи там справді клубочилася темрява? Ми випили вміст пляшечок, в очах зарябило. Шафран теж мокнув хоботок у зілля. Навіть фамільяри не настільки добре бачать уночі. Минуло кілька хвилин, сонячне світло стало різати очі, хотілося закритися руками. Ми, примружившись, зробили крок у підземелля Ісліньяр.

Різь пройшла, дивитися стало легше. Пройшовши з чверть версти вглиб, стали помітні печерні гриби, що ледь світилися, парочку я не втрималася і відколупала. Кхибра миттєво сховала їх у сумку. Стануть у пригоді. Ці відрізнялися від тих, які я зрізала у вулкані. Десь капала вода, тягнуло солодкуватою гниллю і вогкістю. То тут, то там звисали клаптики павутини. От тільки укусу якогось печерного павука не вистачало для повного щастя.

Я раз у раз спотикалася і ковзала на вологих каменях.

– Роззява, ворушись! – прикрикувала на мене Кхибра і смикала за повідець.

– Так, панно, – хрипіла я і йшла за нею.

Шафран мовчав. Я навіть не знала де він: на мені чи летить попереду нас. Ми дійшли до вузького довгого кам’яного мосту. Під ним – бездонна прірва. Я кинула камінчик, звуку падіння так і не почула.

До нас підскочило щось волохате. Зваляна брудна шерсть невідомого кольору висіла клаптями. Воно стояло, впершись чи то руками, чи то лапами в боки. На зріст це щось явно не вийшло – мені лишень до коліна.

– Куди претеся?! – прошипіло воно.

– Тебе забула запитати! – уперла, як і воно, руки в боки Кхибра. – Краще зникни, поки я тобі не допомогла, – посміхнулася тролиця, поглядаючи вниз.

– Ходять тут усякі, – продовжувало шипіти щось, – а в нас потім хвороби трапляються.

Подруга гмикнула і легенько підштовхнула мене в спину.

– Чуєш, рабине, а ти часом не заразна?

«Сама ти заразна!» – хотілося мені крикнути, але не могла.

– А я що, знаю? Учора жмут волосся вивалився, сьогодні зуб. Це вважається заразним?

Тролиця скосила очі на щось. Воно заволало від жаху й зникло в темряві підземелля.

– Я піду перша, – кивнула тролиця на міст, – йди за мною крок у крок.

Ми підійшли до краю моста і зробили кілька маленьких кроків. Завширшки він виявився десь у сім моїх долонь, може, трохи більше. Коліна затремтіли, ноги миттєво стали двома колодами. Я наче птах розвела руки в сторони. Не дивитися вниз, дивитися в потилицю Кхибрі.

– Кхибро, не дивись вниз, у прірву. Тільки вперед.

– Мені страшно, – мало не плачучи від страху, зізналася подруга. – Якщо я впаду, ми обидві загинемо. Я потягну тебе за собою.

– Ми перейдемо на той бік, – я намагалася бути якомога переконливішою. – Нам потрібно сьогодні до опівночі роздобути те, за чим ми прийшли.

Кхибра стиснула побілілі від страху губи, через що вони стали схожі на тонку ниточку, і відпустила повідець.

– Якщо я загину, ти дійдеш сама, – твердо заявила тролиця.

І ми пішли. Крок, ще один, і ще один. Знизу тягнуло крижаним холодом, звідкись подув вітерець. Я згадала мертві очі ревенанта. І на якийсь момент здалося, що прірва дивиться на нас його очима. Нудота підкотила до горла. Сопільник не допомагав. Страх холодними чіпкими пальцями крався до горла, на якому щільно сидів нашийник. Крок, крок, крок...