Тетяна Овчіннікова - Обери мене, Тетяна Овчіннікова

- Хлопці, а гайда-но до озера, - запропонував Харальд, ледве встигнувши переступити поріг.
- Альде, ми дещо зайняті, - відмахнувся від нього я, а Гард лише ствердно хитнув головою.
Ми й справді були зайняті – вчилися опановувати мій новий засіб пересування, допоки принцеси вигадували способи, якими могли розважити королеву на пікніку. Уже по обіді я мав би приєднатися до Вегарда, аби разом з ним контролювати задуману пригоду.
- До біса ваші заняття. Мені треба порадитися стосовно відбору! Ейне, відкривай портал!
І як би мені не хотілося продовжити своє заняття, я миттю зрозумів, що це мій шанс делікатно розвідати про обрання мого брата. Тому змахнув рукою, прошепотів заклинання, і посеред кімнати закрутилося марево порталу. Харальд першим ступнув у нього, Вальгард схопився за ручки мого крісла і підштовхнув мене слідом. Ми вже кілька разів до того спробували, але я так і не зміг підтримувати заклинання, яке відкривало перехід, та одночасно з тим крутити колеса. Тому для переходу мені була необхідна допомога – сам я не міг пройти у портал.
Вийшли ми всі разом на кам’янистому березі невеличкого озера у підніжжя Махеса за межами столиці. Ми ще хлопчаками обмилували цю місцину і часто навідувалися сюди вже у зрілому віці. Вилазки на певний час припинилися, коли я втратив можливість ходити. Та потім, хоч і менш регулярно, поновилися, коли я більш менш упорався зі своєю оновленою силою та освоїв майстерність створення порталів. А брат з кузеном навчилися правильно носити паланкін, не пориваючись викинути мене з нього. У самохідному кріслі я вперше ризикнув перенестися на таку відстань. Але все пройшло добре. Харальд захопив плед та кошик для пікніка, тож ми скоро зайняли улюблену місцину і розтяглися на землі, підставивши обличчя палючому сонцю.
Першим розмову почав Гард:
- Ну, Ваша Високосте, починайте жалітися на тяжку долю.
- Подивився б я на тебе, - беззлобно відгукнувся Альд, - якби твоєї уваги домагалися десять екстатичних принцес!
- Так-таки всі й домагаються? – не стримався я.
- Ну, не всі, ти правий. Бояна, наприклад, я певен, зроду не опуститься до того, щоб когось добиватися.
- Ага, хіба що з допомогою меча, - хмикнув Гард, як мені здалося, зі знанням справи. – Та й то, прагнутиме вона не твоєї уваги, а твоєї крові.
- Ти правий, - хмикнув братик. І продовжив: - Юна Ясміна хоч і захоплена мною, але явно не усвідомлює, що їй робити, якщо я все ж зверну на неї свою увагу. Тому ця принцеса теж відпадає.
- Ще? – поквапив я.
- Ще? Та, мабуть, і все. Решта – мої палкі прихильниці.
- І навіть моя Лія? – Гард, сам того не розуміючи, допоміг мені своїм запитанням.
- Ну, - протягнув Альд. – Хтось з принцес більш відвертий, хтось потайний. Але я певен, що кожна буде рада стати переможницею.
- Кому ж перевагу надаєш ти? – крізь зціплені зуби процідив я.
- Ось про це я й хотів поговорити! І запитати поради. Мені подобається кілька принцес. Це Соллі, Алія-Ахсана та Нацумі. Соллі близька нам по світогляду, бо Західні Горні Хребти мало відрізняються від Північного Полісся. Мені буде легко знайти з нею спільну мову. Але моя душа прагне чогось відсвіжного, зовсім нового. І тут на передній план виходить Нацумі. Дівчина-загадка. Хоча не певен, що мені вистачить життя, аби розгадати її. І чи не набридне мені скоро? А, крім таємниці, мене у цій принцесі й не приваблює нічого. На відміну від вогню, який палає у душі Орлиці. І який притягує мене, мов метелика.
- Згоріти не боїшся? – сердито буркнув я, і тут же прикусив язика.
Та було пізно. Альд вчепився в мене, як пес:
- Тебе це так бентежить?
- Ні. Це ж твій відбір. Тобі й визначатися, - говорив з байдужою інтонацією, хоча, як виявилося потім, нікого цим не обдурив.
- Зрозуміло. А ти, Гарде, що скажеш?
- Скажу, що у захваті від своєї принцеси. Тому буду дуже радий, якщо ти обереш собі за дружину Лію.
Свята Іскра, якби міг ходити, вже б підскочив та кинувся геть. Залазити із землі до крісла я ще не навчився, тож така утеча виглядатиме вкрай безглуздою. Але й слухати, як найкращий друг пропонує братові одружитися з дівчиною, яку я кохаю, більше не міг.
- От і я думаю, що Орлиця стане найкращим вибором.
Ні, тільки не моя пташечка! Ти ж зовсім її не кохаєш! Але яке право маю я, немічний каліка, який навіть з місця сам зрушити не може, втручатися і заявляти на неї свої права?
- Ейне, маєш що сказати? – Харальд піднявся на лікті та повернувся до мене.
- Ні, - зуби розчепити так і не зміг.
- Ну і дурень, - з іншого боку піднявся Гард. Тепер обидва брати нависали наді мною, мов хижі птахи. Почуваючись незатишно, спробував теж підвестися, але через внутрішню напругу погано керував своїм тілом. Ледь не гепнувся назад на спину. Та був підхоплений з обох боків близькими людьми.
Тепер ми всі сиділи, Альд і Гард не зводили з мене похмурих поглядів. Я ж не розумів, що відбувається. Мовчання тривало.
Першим здався, як це не дивно, Гард:
- Ейне, скажи мені, доки ти будеш клеїти дурня?
- Про що ти? – я все ще не хотів визнавати очевидне.
- Про твоє ставлення до Лії!
- Який це має стосунок до вибору Альда?
- Добре, - вступив у розмову брат. – Тоді як ти вчиниш, якщо я оберу Алію?
- Так, як і збирався до того: поїду геть.
- І розіб’єш серце своїй принцесі? – єхидно вставив Вальгард. Не знав, що він так уміє.
Харальд став на сторону кузена:
- Чому ти заперечуєш, що маєш почуття до Алії?
- Ну і нащо їй здався каліка з нестабільною силою і якимись почуттями? – зі злістю вихлюпнув те, що вже давно кипіло всередині.
- А може їй потрібен коханий чоловік, який стане надійною опорою? – не вгавав Гард.
- Я? Опорою? Та ви щойно удвох мене підіймали!
- Дурень ти і є! – сердито кинув товариш. – Бачив би ти які зірки загоряються у її очах, коли вона про тебе говорить!
- Є достойніша кандидатура, - кивнув я у сторону брата.
- Та тільки я їй байдужий! – пирхнув у відповідь Альд. – Як і вона мені.
- Ти щойно говорив протилежне!
- То була провокація, братику. Я зробив свій вибір після першого ж побачення з Соллі. Тільки вона панує у моїй душі, і мені байдуже на результати відбору. Моєю королевою буде лише вона.
- А ти, - перехопив ініціативу Гард, - краще б хапався за той шанс з’єднатися зі своєю половинкою, який тобі дарує доля.
Я серйозно задумався над їхніми словами. А й справді, що я втрачаю? А що як і справді зможу знайти своє щастя разом з Саною? І вона зі мною знайде своє? Треба неодмінно спробувати та зізнатися. Ось завтра на полюванні й зроблю це.
Поки я вгамовував внутрішню боротьбу, хлопці дали мені спокій. Та братик не був би собою, аби не викликав на відвертість тепер вже Гарда:
- Скажи-но мені, кузене. Я, звісно ж можу помилятися, та все ж мені здається, що й твоє серце більше не вільне.
- Не здається.
- І хто ж вона? Одна з принцес?
- Так.
- Ну, не нуди. Кажи вже! – брат, якщо вже в кого вчепився, то ні за що не відпустить.
- Взагалі-то, це Бояна, - гірко зітхнув Гард.
Отакої! Про цю принцесу я думав би в останню чергу. Або й не думав взагалі, враховуючи її обітницю безшлюбності. Судячи з ідіотського виразу обличчя Харальда, в його голові блукали подібні думки. Брат першим опанував себе:
- Що? Ти закохався у войовницю? Гарде, і це кажеш ти, той, хто завжди виступав за традиції?
- Та яка різниця? Вона й чути про мене не хоче.
- Ти пробував їй зізнатися?
- Звісно. Я ж не дехто, зневірений у своїх силах.
Шпильку в мій бік я пустив повз вуха. Натомість поцікавився:
- І як?
- Як? Посміялася з мене і сказала, щоб я не вигадував собі дурниць, а звернув увагу на якусь скромницю на кшталт Ясміни чи Адаєз.