Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

Покидавши кілька годин поспіль ножі, Тео зазирнув до Рози. Старенька дуже йому зраділа, напоїла чаєм, розважила розповідями про свою молодість. Від неї Тео пішов до Аяна додому, повечеряв.

— Що робитимеш? — запитала в нього Уна.

— Ми домовлялися з Лялечкою, що ввечері я прийду до неї на очисні.

— Може, занесеш хлопцям вечерю?

— Хлопцям? — перепитав він.

— Аяну й Бобу.

— Вони хлопці?

— Ну не дівчата ж, — усміхнулася Уна.

— Не дівчата, — погодився Тео.

Уна склала вечерю до харчових термосів і поставила до сумки, яку віддала Тео, щоб він прихопив із собою.

Боб і Аян пакували запчастини дроїдів до великих металевих ящиків, які потім Лялечка виставляла на довгу антигравітаційну платформу.

— А хто це до нас прийшов? — запитав Боб, відхилившись від ящика.

— Доставка, — сказав Тео, простягнувши вперед сумку.

— Саме вчасно! — зрадів Боб і забрав сумку.

— Як успіхи з ножами? — запитав Аян, закривши ящика.

— Добре, але я все ще повільний, — зітхнув Тео.

— Головне, не зупиняйся. Тренуйся. Швидкість прийде.

— Дуже сподіваюся, — відповів Тео і поглянув на Лялечку, що саме вийшла з тунелю.

— Я поклала їх на стіл у комірчині, — сказала вона, зігнувши руку і вказавши великим пальцем на тунель.

— Ви про що? — запитав Боб, усівшись на ящик і відкриваючи термоса.

— У Тео з’явилася ідея кидати не ножі, а дещо інше.

— Інше? Сокири, чи що?

— Ні.

— Заінтригували. Показуйте!

— Зараз принесу, — сказав Тео і зайшов до тунелю.

Освітленими коридорами він дістався до комірчини. На столі біля клавіатури лежали різної довжини сріблясті металеві прути із заточеними кінцями. Тео підняв один, покрутив у руці, поклав, узяв інший. Бачити втілення своєї ідеї за такий короткий проміжок часу було дивно, але приємно. Лялечка — чудо.

Один із прутів, покотившись, штовхнув мишку, вона ворухнулася — і екран ожив. Тео пробіг поглядом по розгорнутому вікну термінала: Лялечка заходила до відділку поліції, під’єднувалася до дроїда. Цікаво, чи кудись ходила? Отримання паролів активації було неймовірним везінням, шкода, що в Тео поки що не виходить під’єднатися і прогулятися Північною Брамою. Поліціянти з неї виглядали такими випещеними... Навіть Єва, попри свій негатив, мала досить доглянутий вигляд. Єва... Вона ж мала написати звіт про поїздку в Долину. Що ж там? Від цієї думки у Тео аж збилося дихання.

Він сів у крісло, посунув до себе клавіатуру, відкрив документ, куди зберігав ідентифікаційні номери чипів, знайшов Єву, ввів запит. Звіт вона дійсно написала. Це була об’ємна тека з фото, відео та текстовими файлами. Тео проглянув кілька відео. Переважно на них були припорошені піском порожні контейнери на фоні недобудованої атомної станції. Монотонний голос дроїда називав номер, ступінь пошкоджень і ще купу нецікавої технічної інформації. Тео хотів знайти відео з лабораторією, адже вони туди спускалися, проте не знайшов. Можливо, треба промотувати. Потім. Що ж вона написала? Найцікавішими Тео вважав висновки, тому одразу ж проскролив униз. Пробіг поглядом по трьох абзацах, насупився. Прочитав ще раз, а потім підхопився і побіг на вихід.

— Що сталося? — запитав Аян, оскільки Тео, вибігши з тунелю, важко дихав, ніби від когось тікав, а виглядав так, ніби побачив привида.

— Єва написала в звіті, що, з огляду на скрутне становище регіону, слід примусово вивезти дітей із сиротинця, і зробити це негайно.

Всі мовчки перезирнулися.

— Коли вона це написала?

— Позавчора. Я щойно відкрив її звіт, бо мені стало цікаво і... — Тео розвів руками, слова розгубилися.

Боб брудно вилаявся, поставивши руки на пояс.

— Плани міняються. Зараз завантажуємо платформу, їдемо до Марії, забираємо дітей і веземо їх у Річковий порт, — сказав Аян.

— І мою капсулу теж треба забрати, — додав Тео, — якщо вони знайдуть її на фермі — будуть проблеми.

— Лялечко, поїдеш із нами до Марії? Без тебе нам не впоратися, — звернувся Аян до кіборга.

— Поїду.

Ще кілька годин пішло на завантаження, потім Тео збігав за своїми «шпильками», і на двох платформах (великій та малій) вони поїхали до Аяна додому. Уна досить швидко зібрала все необхідне в дорогу і, похапавши речі та зброю, вони вирушили на схід, до Маріїної ферми. Ніхто нічого не говорив, хоча кожен думав про те, щоб не було запізно.

Ніч була зоряна й холодна. Тьмяне блакитне світло приманок для комах ще здаля окреслило малий периметр довкола модульного будинку, у вікнах якого де-не-де світилося, а згодом усі почали розрізняти і обриси теплиць, наповнених фіолетовим світлом фітоламп.

Під’їхавши до воріт, Боб натиснув на кнопку голосового зв’язку на стовпі. Марія відповіла не відразу.

— Хто там? — її голос пролунав напружено, адже серед ночі гості приходять не часто.

— Маріє, відчини ворота. Це важливо.

— Зараз вийду відчиню.

Хвилини чекання тягнулися надзвичайно довго.

— А чому не працює дистанційний замок? — згодом запитав Боб, особливо не розраховуючи на відповідь, але Тео її знав:

— Марія сказала Пітеру вимкнути систему «Розумний дім», а замок — частина цієї системи.

— Вимкнути? — здивувався Боб.

— Мудре рішення, — кивнув Аян, — хто зна, чи можуть вони під’єднуватися до системи ззовні.

Марія підбігла до воріт, досить хутко для свого віку, і відкрила механічний замок.

— Що сталося? — запитала вона на ходу.

— До нас тут приїздила поліція з Північної Брами, і їхня головна написала у звіті, що дітей із сиротинця слід примусово вивезти, — пояснив Аян, зістрибнувши на землю і допомагаючи їй з воротами. — Не питай, звідки ми знаємо, просто повір.

— А коли?

— Вони можуть приїхати сюди найближчим часом: завтра чи через кілька днів, тому я пропоную зараз же їх усіх зібрати й вивезти до Річкового порту. На тривалі гостини.