Кулик Степан - Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан

Розділ 20

Історія любить повторюватись. Але якщо вперше вона тяжіє до трагедії, то вдруге більше схильна до фарсу. Обоз мечоносців я наздогнав, коли вози втягувалися якраз на ту галявину, де було знищено загін герра Фрейбурга. Ну, що ж… Хто я такий, щоб із нею сперечатися? З долею, себто.

Тим більше, що вистачило згадати, як кнехти тут розважалися, щоб лють миттєво спалахнула в душі, активуючи модифікацію.

Ледве встиг скинути чоботи та штани. Маючи замір скористатися трофеями, з іншим одягом не морочився. Але підібрати чоботи по нозі, ще й зручно розношені — складно. Ну, а штани… Людина, випускаючи дух, випускає не тільки його. Тож, підібрати потім чисте, ще той квест. Як і відтирати штани від лайна травою.

Потім озирнувся, знайшов потрібне дерево, висмикнув з коренем і метнув у бік обозу.

Не гаючи часу на те, щоб побачити результат, ухопився за сусіднє. І відправив його слідом. Навіть не цілячись. Промахнутися з такої відстані було складно. Що й підтвердив тріск возів і крики болю.

Висмикнув третє, відламав верхівку, абияк очистив корінь і вже з цією імпровізованою булавою кинувся в атаку.

Ніч у лісі, навіть у ясну погоду набагато темніша, ніж на відкритому просторі. Тож побачити мене обозники встигали лише в ту мить, коли палиця уже обрушувалася на їхні голови. Хтось встигав ще скрикнути, хтось відлітав мовчки, але якийсь шум кнехти все ж таки встигли зчинити. І загоном спершу прокотилася хвиля непокою, а потім, мабуть згадавши про велетня, що напав на табір, дехто почав хапатися за зброю і збиватися в купки для захисту.

От і добре. Краще не вигадаєш. Ганятися за кожним мені зараз, як звичайній людині тарганів ловити. Поки одного приб’єш, решта розбіжиться. А так — добіг до чергової купки, махнув стовбуром і трьох-п'ятьох можна відспівувати.

Угу, косив Ясь конюшину... Якби все було так легко й просто. Ні, три чи чотири рази вдалося махнути від душі, але з кожним подальшим складність зростала. Кнехти і лицарі, щоб я про них не думав, були професійними воїнами і від несподіванки отямилися швидко. Спершу почали намагатися тикати в мене списами. А потім і арбалети заклацали.

Ні, всі їхні потуги, звичайно ж, не несли для мене суттєвої небезпеки, але навіть якщо тебе лише шпильками колють, це нікому не сподобається. Особливо якщо можуть потрапити в око. Або в рота… Зуби не броньовані. А там і до мозку недалеко. Та й у пах отримати списом чи мечем, теж не особливо приємно… Тим більше, стріляють знизу вгору. А важкі, гострі списи або гартовані, бронебійні арбалетні болти все ж таки, куди небезпечніші за шпильки. Ні-ні, і здригнешся від найбільш неприємних уколів.

А головне, я ж не ставив перед собою завдання: знищити усіх ворогів. Мені б їх тільки в дорозі затримати. А це означає, навів шерех, змусив зупинитися і збитися в купу для відбиття атаки — все, мети досягнуто, нічого даремно здоров'ям ризикувати. Не казенне.

Махнув ще разок, видивився попереду одного з лицарів і запустив стовбур у той бік, сподіваючись, що долетить. А сам хапаю найближчого небіжчика і бігом в кущі. Так швидко, як тільки темрява дозволяє, щоб чоло не розбити.

Відбіг метрів сто, зупинився, перевів подих. Ф-фу... А нічого так вийшло. Десяток точно поклав. І возів парочку зламав. Що навіть важливіше. Думаю, години півтори-дві точно відіграв. Поки вгамуються, поки зрозуміють, що небезпеки більше немає. Розберуться з пораненими, майном і рушать далі.

Та й мені відпочити не завадить. Сили все ж таки йде багато. Але спершу треба одягнутися. Витрусив труп із камзолу, і все ще не змінюючись дибаю приблизно в тому напрямку, де залишив чоботи.

Пощастило. Майже не схибив. Усього метрів із десять помилився. Ну, я ж не самонавідна торпеда. І так добре. А ще примітне дерево допомогло, під яким одяг залишив.

Ось тепер можна і знову гомо вульгарис* (*лат., — людина звичайна) ставати.

— Брр… — здригнувся мимохіть від нічної прохолоди. Начебто літо, а холодно. Чи це мене від надлишку адреналіну в крові лихоманить? Не суть… Холод не комарі, можна перетерпіти. Тим більше недовго. Штани на себе, ноги у чоботи. Камзол на плечі… Широкий. Але це краще ніж вузький. Запахнутись щільніше і все. Та й скільки мені грітись. Навіть подрімати не встигну. Хоча… Сам же казав, що германцям кілька годин потрібні? То чому б благородному дону і не поспати трохи? Сили вони не безрозмірні і розумна людина поповнює їх за кожної можливості.

Тож відійшов ще трохи від дороги, вибрав містечко сухіше і ліг. Сподіваюся, не просплю. А й просплю — не велика біда. Такими темпами їм до Комишанки їм і до ранку не дістатись. Загалом, нікуди не подінуться. Наздожену…

 

Трясця! Твою дивізію! Таки проспав!

Мабуть, все ж таки сил витратив більше, ніж здавалося згарячу.

Загалом прокинувся від пташиного співу, а коли розплющив очі — між листям виднілося синє небо. Добре, хоч не сонце. Може, не надто багато часу втратив, встигну ще наздогнати?

Біг так прудко, як не біг навіть коли наздоганяв останню маршрутку, ризикуючи після надто пізнього побачення повертатися додому через усе місто пішки. І таки встиг…

У тому сенсі, що коли вискочив із лісу, то там, метрів за сто від узлісся йшла натуральна битва. Хто з ким рубався, одразу й не зрозуміти. Тим більше коли очі піт заливає. Але якщо б’ються з німцями — значить, хто б там не був — це свої. І допомога їм не завадить.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍