Вільям Фолкнер - Шум і лють, Вільям Фолкнер

Я зазирнув на пошту, забрав листи, а тоді вже й до крамниці. Поставив машину, заходжу, а Ерл дивиться на мене. Я повичікував мить, щоб він одчитав мене за спізнення, але він тільки й сказав:

— Там прибули ті культиватори. То допоможи дядечкові Джобу виставити їх.

Я вийшов на задвірок, а там старенький Джоб знімає з них кріплення — зі швидкістю десь три шворні за годину.

— До моїх чорнюків тобі б, щоб на мене працював, — кажу йому. — Там у моїй кухні годуються всі нікудишні чорнюки міста, й тебе тільки бракує.

— Я працюю на тих, хто платить мені по суботах, — каже він. — А як це пороблю, то не лишається в мене часу, щоб догоджати іншим. — Наживив гаєчку. — А тут у нас, на весь край, — каже, — тільки один-єдиний трудяга й знайшовся — довгоносик бавовняний.

— Еге ж, щастя твоє, що ти не довгоносик бавовняний та що не чекаєш нажахано на прибуття цих культиваторів, — кажу йому. — А то б ти на смерть запрацювався, поки вони не прибули, щоб тебе знешкодити.

— Що правда, то правда, — каже він. — Кепсько доводиться бідолашному довгоносикові. Що день Божий гарувати доводиться йому на цьому пекельному сонці та й коли ллє. Немає ж бо в довгоносика ґанку, щоб умоститися та й спостерігати звідтіля, як кавуни достигають. І субота для нього анічогісінько не означає.

— Був би я твоїм хазяїном, — кажу йому, — то й тобі субота анічогісінько не важила б. Ану звільняй ці штуки від тари та й тягни їх у приміщення!

Листа від неї я розпечатав першого й вийняв чек. Суто жіноча пунктуальність. На цілих шість днів затримала. А ще прагнуть переконати нас, що й вони спроможні вести справу, як і чоловіки, незгірш. Цікаво, скільки б протримався в бізнесі чоловік, котрий вважав би шосте квітня за перший день місяця. Коли матінці надішлють місячне повідомлення з банку, вона ж неодмінно зауважить дату й захоче довідатися, чому я свою платню вніс на рахунок аж шостого числа. Такі речі жінці просто не приходять до голови.

«Мій лист про святкову сукню для Квентіни лишився без відповіді. Невже він не дійшов до вас? Немає відповіді на обидва мої останні листи до неї — хоча чек, який я вклала в другий лист, подано до оплати разом із черговим вашим. Чи не захворіла вона? Негайно сповісти мене, а то я приїду й сама все з’ясую. Адже ти обіцяв давати мені знати, хай-но у неї виникне потреба в чому-небудь. Чекаю на відповідь до 10-го. Ба ні: краще негайно надішли телеграму. Ти розкриваєш мої листи до неї. Я це знаю так достеменно, ніби це на власні очі бачила. Негайно телеграфуй мені, що з нею, на ось цю адресу…»

Тут Ерл загорлав на Джоба, щоб той швидше крутився, тож я сховав листи й вийшов на подвір’я, аби розворушити чорнюка трішки. Ні, нашому краю таки необхідні білі працівники. А ці клятущі ледарі чорнопикі хай би поголодували рік-два та й усвідомили, яке у них було солодке життя.

Десь о десятій я повернувся з двору. А в нас сидить комівояжер якийсь. До десятої ще лишалося кілька хвилин, то я запросив його попити кока-коли, тут поруч. Розбалакалися ми про врожаї.

— Пуття мало, — кажу я. — Від бавовни прибуток самим лише спекулянтам-біржовикам. Заб’ють фермерові баки: давай, мовляв, підіймай урожай, а це ж щоб їм вивалити її дешевенькою на ринок та цим смоктунів обчухрати. Гадаєте, фермерові перепадає щось від цього — крім потилиці натертої до червоного та спини горбом? Анічогісінько. Гадаєте, той чолов’яга, що потом землю зрошує, сіє-вирощує бавовну, отримає бодай іржавий цент понад те, що потрібне на прожиття? — кажу. — Хай він виростить добрий урожай, то ціни так упадуть, що й збирати її не варто, а як нікчемний — то й на очищення везти нíчого. Та й навіщо все це? Аби купка клятих нью-йоркських євреїв — я не про осіб юдейського віросповідання як таких мовлю, — кажу, — знав я і гарних громадян з-поміж них. Та й ви самі, можливо, один із них, — я кажу.

— Ні, — відповідає він. — Я — американець.

— Я цим нікого не хотів скривдити, — кажу. — Я кожному віддаю належне, байдуже, яка в кого релігія чи що там іще. Особисто я нічого не маю проти євреїв, — так я йому кажу. — Це просто порода така. Вони ж нічого не виробляють — ви згодні зі мною? Просто їдуть на нові місця слідком за першими поселенцями й продають їм одежу.

— То ви чи не тандитників-вірменів маєте на увазі, — говорить він. — Першопоселенцеві нова вдяганка ні до чого.

— Я нікого не кривджу словом, — кажу я. — Нікому в світі не колю очей його вірою.

— Авжеж, — він каже. — Але я американець. У нас в роду є домішка французької крові, звідки й цей ніс у мене. Але я щирий американець.

— І я ж такий, — кажу йому. — Небагато нас уже лишилося. Це я на тих маклерів б’ю, що позасідали в Нью-Йорку та й стрижуть клієнтів-смоктунів.

— Що так, то так, — підтакує він. — У біржевій грі голота програє абсолютно. Мав би бути якийсь закон на це діло.

— То ви, либонь, гадаєте, ніби я неслушно мовлю? — перепитую.

— Та ні, — відповідає. — Як на мене, слушні ваші слова. Фермер лишається ні з чим.

— Та безперечно слушні! — кажу я. — Обдеруть тебе, мов липку, якщо тільки не добудеш конфіденційної інформації від кого-небудь, хто в курсі справ. От у мене склалося так, що я тримаю безпосередній зв’язок із деким на біржі в Нью-Йорку. А вони мають за радника одного з найбільших нью-йоркських орударів. І мій спосіб, — кажу я, — на один раз не ставити великої суми. Ті акули чигають якраз на такого простака, що гадає, буцім уже все знає, і хоче, викинувши три долари, загребти купу грошей. Оцим ті акули-орударі й живуть.

Тут вибило десяту. Пішов я на телеграф. День розпочався з невеликого підвищення, як вони й провістили мені. Я відійшов у куток і ще раз перечитав їхню телеграму, для певності. А поки читав, телеграфіст прийняв нове повідомлення. Акції зросли на два пункти. І всі, хто був на телеграфі, кинулися купувати. З балачок їхніх було зрозуміло. Мовляв, застрибуй на підніжок, лови щастячко. От ніби не знають, куди воно тебе вивезе. От ніби вийшов закон чи ще щось таке, аби лише купували й не робили анічого іншого. Ну, звісно, і євреям нью-йоркським жити треба. Але прокляття на мою