Надія Борзакова - Брехня, Надія Борзакова

Глава 37

Я подумки підготувалася до розмови з батьками. Обдумала, що казатиму в разі того чи іншого її повороту. І начебто взявши себе в руки була впевнена, що не піддамся емоціям і поводитимусь мудро. 

Згладжу їхній з Олею конфлікт, повідомлю про власні плани, а потім зберу речі і поїду.

Однак, зіткнувшись віч-на-віч з мамою (тато був на черговому чергуванні), не змогла нічого перерахованого вище. Плутано пробурмотіла, що Оля повертається додому, а я переїжджаю до Артема, але не для того, щоб не бути тут а оскільки ми хочемо жити разом. 

І, не дочекавшись відповіді, майже втекла від них в свою кімнату. Як же душно. Як же тут душно і в той же час холодно настільки, що озноб по всьому тілу. Руки не слухалися, і я скоріше упускала речі в валізу, ніж складала їх. 

Намагалася зосередитися на єдиному бажанні зараз: швидше залишити це місце і опинитися поруч з Артемом. Його я залишила чекати машині всупереч протестам, адже останнє, що зараз потрібно - це зіткнення зі «спільниками». Артем і так ледве тримався, хоч ретельно це приховував. Ще не заспокоївся, як і я.

- Дочко..., - я підскочила від звуку маминого голосу. Вона замкнула двері і наблизилася. Поклала руку мені на плече, а я відсахнулася ніби від опіку, - не йди так. Давай поговоримо. Дозволь пояснити все...

Ось він шанс вчинити правильно. Розставити крапки над «і» як я і хотіла. Подбати про те, щоб Оля залишилася вдома. Адже попри все для неї так буде краще.

- Коли ти дізналася, а? До чи після того, як я годинами ридала у тебе на грудях, загинаючи від болю? - випалила я. - До чи після?

- Тато відразу розповів мені, - просто відповіла вона. - Віка, ми хотіли тебе захистити. І ти ж розумієш тепер, що на це були причини…

- Я сподіваюся, що це так, мама. Правда, дуже і дуже сподіваюся, що ви допомогли змусити мене пройти через все це, бажаючи врятувати. А не просто скористалися коханням Артема щоб позбутися від хлопця, що вам не подобався, і повернути мене на обраний вами шлях, - я витерла сльози. - Але потім. Коли Артем був при смерті... Як ти могла не розповісти мені? Тим паче знаючи, що він насправді не зраджував мені! Як мамо? Якби на його місці опинився тато, ти сама не хотіла б бути поруч з ним?!

Вона зробила крок до мене розкривши обійми, але я знову відсахнулася. Звідкись узялися сили на глибокий подих і ту одповідь, яку я хотіла вимовити.

- Я не можу, мамо. Справді, не можу. Зараз. Але ти повинна знати, я не стану вішати провину за все тільки на вас, адже сама винна не менше.

- Ти тепер нас ненавидиш? - мені було шкода бачити біль в її очах. Шкода бачити в них сльози. Шкода бути їх причиною. Але брехати я не могла.

- Ні, - чесно відповіла я. - Не ненавиджу. Мені просто дуже погано, розумієш? Адже мене зрадили ті, кому я довіряла більш за все на світі. Мої найближчі люди.

- Я не могла уявити, що у вас настільки все серйозно. Що ваші почуття такі… Якщо б тільки знати, ні я, ні тато б ніколи…

- Я сподіваюся, що це так, - повторила я. - Інакше я даремно змусила повернутися Олю, вважаючи, що вона тут у безпеці. Інакше даремно намагаюся зрозуміти і прийняти. Час покаже. Знову тільки він, бачиш? Тільки йому під силу або довести що я помиляюся, або дозволити колись нам усім зібратися і поговорити як раніше. Знову стати сім'єю.

- Я буду дуже на це чекати.

- Я теж, - закривши валізу і перекинувши через плече сумку з ноутбуком, я вийшла з кімнати. Обняла на прощання Олю. Попросила її пам'ятати про нашу розмову в машині, в якій намагалася пояснити мотиви вчинку батьків і просила зрозуміти їх, прислухатися до того, що вони розповіли їй правду прекрасно усвідомлюючи наслідки. І ще не переносити мій з ними конфлікт на стосунки з нею, пообіцяла «не зникати». А коли вхідні двері тихо закрилися за спиною відчула полегшення, яке буває, коли точно знаєш, що вчинила правильно.

Артем нервово міряв кроками невеликий майданчик перед парадним. Побачивши мене, забрав валізу і міцно стиснув на мить в обіймах.

- Як ти?

- Все пройшло за планом, - прошепотіла йому в груди. - Сподіваюся.

Неділю ми провели так само, як і п'ятницю тільки без болючих одкровень і з набагато більшою кількістю їжі, що здавалася неймовірно смачною. У понеділок, так чи інакше, мали розлучитися на кілька годин, що виявилося проблемою. Адже час, проведений на відстані максимум витягнутої руки, кілька заспокоївши і вилікувавши встиг викликати залежність від можливості бачити, торкатися, обіймати і цілувати щомиті. 

Але це не скасовувало світу поза стінами нашого будинку, його правил і законів. Тому я вирушила пояснювати босові п'ятничний прогул, а Артем - продовжувати роботу в клубі. Ігор, як виявилося, планував відкрити ще пару філій, тому справ сила-силенна.

Мене не надто турбували можливі наслідки п'ятниці. Навіть якщо звільнять, варіантів з моїм резюме повно - на вулиці вже точно не залишуся. Однак начальник поставився з розумінням до моїх досить мізерних і туманних, але переповнених щирого каяття пояснень. Я відбулася «відгулом» за власний кошт і муками совісті. Адже нечасто зустрічаючи подібну лояльність до себе, я навчилася це цінувати.

Тиждень минув непомітно. Я з головою поринула в роботу не тільки з метою хоч якось віддячити босу, але й щоб не тужити за Артемом кожну секунду розлуки. Він сам телефонував і писав майже щогодини, приїжджав в обідню перерву, примудряючись при цьому відвідувати необхідні зустрічі і займатися справами. Як, цікаво, вони з Ігорем плідно співіснували на одній території, враховуючи їх вельми і вельми непрості стосунки було загадкою для мене.

Вечорами ми вирушали вечеряти кожен раз в якесь нове місце і таким чином я знайомилася з картою хороших ресторанів столиці. Після відправлялися додому, а вранці - свіженькі і бадьорі, ніби спали повноцінних вісім, а не в кращому випадку три-чотири години, поспішали у справах.

У суботу Артем відправився в гараж щось лагодити в мотоциклі, і я використала цей час на спроби приготувати вечерю. Вивчення рецептів і похід в супермаркет за продуктами наповнювали мене затишним теплом, якого я раніше не відчувала. А паста з креветками, до речі, вийшла на ура. І зовсім не тому, що ми попередньо використовували кухонний стіл далеко не за прямим призначенням і потім було все одно що їсти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍