Айзек Азімов - Межа Фундації

Абстрактна жага адреналіну, що пробудилася в людині, яка все доросле життя була прикута до ізольованого клаптика землі на відсталій планеті? Він не знав, але відчував, що несамовито хоче полетіти.

11. СЕЙШЕЛЛ

1

Уперше за своє життя Янов Пелорат спостерігав, як яскрава зірка поступово перетворилася на кулю після того, що Тревіз назвав мікрострибком. Потім, упродовж днів, четверта планета — Сейшелл, яка була населена й мала нині стати пунктом їхнього призначення, — збільшувалася в розмірах та рельєфності.

Комп’ютер створив мапу планети й демонстрував її на портативному екранувальному пристрої, що його Пелорат тримав на колінах.

Із самовпевненістю людини, чия нога свого часу ступала на поверхню кількох десятків світів, Тревіз сказав:

— Не поспішайте вдивлятися в цю мапу, Янове. Спочатку нам доведеться пройти через впускну станцію, а це може бути стомливо.

Пелорат підняв голову.

— Упевнений, що це лише формальність.

— Так і є. Але це все одно може втомити.

— Але ж нині мир.

— Звичайно. Це означає, що нас пропустять. Але, по-перше, є таке маленьке питання екологічного балансу. Кожна планета має власний баланс і не хоче його порушувати. Тож цілком природно, що вони хотітимуть перевірити корабель на наявність небажаних організмів або інфекцій. Це розумний запобіжний захід.

— Мені здається, що в нас немає нічого такого.

— Ні, немає, і вони це виявлять. Також пам’ятайте, що Сейшелл не член Федерації Фундації, тож вони і так і сяк зі шкіри лізтимуть, щоб продемонструвати свою незалежність.

До них підлетів невеликий зореліт, і на борт зійшов посадовець сейшеллської митниці. Тревіз пожвавився: він не забув дні служби в армії.

— Зореліт «Далека зірка» з Термінуса, — сказав він. — Ось документи на корабель. Неозброєний. Приватне судно. Мій паспорт. На борту один пасажир. Ось його паспорт. Ми туристи.

Митник був одягнутий у яскравий мундир, у якому домінував малиновий колір. Щоки та верхня губа були гладенько виголені, але він носив борідку, розділену так, що її космаки випиналися в обидві сторони підборіддя. Він запитав:

— Корабель Фундації?

Він вимовив це як «корбель Фундасії», але Тревіз обачно не став ані виправляти його, ані всміхатися. Діалектів галактичного стандарту стільки, скільки й планет, і кожна мала власний. Доки співрозмовники розуміли одне одного, це не мало значення.

— Так, сер, — сказав Тревіз. — Корабель Фундації. Приватний.

— Дуже добре. Ваш вантаж, будь ласка.

— Мій що?

— Ваш вантаж. Що ви везете?

— А, мій багаж. Ось детальний перелік. Лише особисті речі. Ми тут не для торгівлі. Як я вам уже сказав, ми просто туристи.

Митник із зацікавленням роздивлявся корабель.

— Нічогеньке судно як для туристів.

— Не за стандартами Фундації, — сказав Тревіз, демонструючи добрий гумор. — Та і я людина заможна, тож можу собі це дозволити.

— Ви натякаєте на те, що можете мене озаможнити? — Службовець кинув на нього короткий погляд, а тоді відвів очі.

Тревіз на хвилину завагався, витлумачуючи значення цього слова, потім іще на хвилину — визначаючи, як діятиме. А тоді сказав:

— Ні, підкупити вас — це не мій намір. У мене немає причин давати вам хабаря, та ви й не схожі на людину, яку можна було б підкупити, якби я таки мав оцей намір. Можете оглянути корабель, якщо хочете.

— У цьому немає потреби, — відповів службовець, сховавши диктофон. — Ви вже успішно пройшли перевірку на специфічну контрабандну інфекцію. Зорельоту відведено радіохвилю, що слугуватиме привідним променем.

Він вийшов. Уся процедура зайняла п’ятнадцять хвилин.

Пелорат тихо запитав:

— Він міг створити нам проблеми? Невже він справді розраховував на хабар?

Тревіз знизав плечима.

— Давати на чай митнику — це стара, як Галактика, традиція, і я охоче це зробив би, якби він спробував натякнути вдруге. Але думаю, що він воліє не ризикувати з кораблем Фундації, та ще й із таким вишуканим. Стара мер, хай буде благословенна її вперта шкура, сказала, що ім’я Фундації захистить нас, куди б ми не полетіли, і не помилилася. Це все могло б тривати набагато довше.

— Чому? Здається, він дізнався, що хотів.

— Так, але він був достатньо люб’язний, щоб перевірити нас за допомогою віддаленого радіосканування. Якби він захотів, то міг би обшукати зореліт із ручним сканером, і це забрало б не одну годину. А ще він міг би покласти нас у польовий шпиталь і затримати там на кілька днів.

— Що? Мій любий друже!

— Не хвилюйтеся. Він цього не зробив. Гадаю, що міг би, але не зробив. А це означає, що ми можемо йти на посадку. Я хотів би спуститися за допомогою гравітаційного двигуна, що зайняло б у нас п’ятнадцять хвилин, але не знаю, де в них дозволені місця посадки, і не хочу проблем. А це означає, що нам доведеться летіти за радіопроменем, що забере не одну годину, і по спіралі знижуватися крізь атмосферу.

Пелорат збадьорився.

— Але ж це чудово, Ґолане. Ми спускатимемося так повільно, що зможемо роздивитися територію? — Він показав портативний екран із трохи збільшеною мапою.

— До певної міри. Нам потрібно спуститися під хмарний шар, і ми рухатимемося зі швидкістю кілька кілометрів на секунду. Це не спуск на аеростаті, але планетографію ви помітите.

— Чудово! Чудово!

— Я от що думаю: чи пробудемо ми на Сейшеллі достатньо довго, щоб був сенс налаштовувати годинник корабля на місцевий час? — замислено вимовив Тревіз.

— Гадаю, це залежить від того, що ми плануємо робити. Що, на вашу думку, ми робитимемо, Ґолане?

— Наше завдання — знайти Гею, і я не знаю, скільки на це знадобиться часу.

— Ми можемо переставити час на наших наручних годинниках, а на корабельному лишити все як є, — сказав Пелорат.

— Годиться, — відповів Тревіз. Він глянув на планету, що розпростерлася внизу. — Немає сенсу чекати далі. Я налаштую комп’ютер на наш радіопромінь, і він використає гравітацію, щоб удати традиційний політ. Отже, спускаймося, Янове, і побачимо, що ми там зможемо знайти.

Він задумливо вдивлявся в планету, коли корабель почав рухатися плавно налаштованою гравітаційною потенціальною кривою.

Тревіз ніколи не був у Сейшеллському Союзі, але знав, що протягом останнього століття в цій державі неухильно зростала недоброзичливість до Фундації. Він був здивований (і трохи збентежений) тим, як швидко вони пройшли митницю.

Це здавалося безпідставним.

2

Митника звали Йоґорот Собхаддартха, і він, хоч і з перервами, прослужив на станції півжиття.

Він проти цього й не заперечував, бо це давало йому можливість — місяць через три — перечитувати книжки, слухати музику й бути подалі від дружини та сина-підлітка.

Звичайно, останні два роки начальником митниці був Сонько, що Собхаддартху дратувало. Немає нікого