Тонке Драгт - Лист до короля

б до Перевалу і змогли б побачити королівство Унавена. Тіурі дивився на гостроконечне верхогір’я праворуч Перевалу, яке й раніше його вражало.

— Я був там, нагорі, — сказав Паккі й додав, зіщулившись: — Не дуже хотілося б опинитися там зараз.

Він підвівся і запропонував:

— Відпочиньмо в моєму сховку? Там приємніше, аніж тут.

Під сьомою скелею була печера, значно більша й глибша за ту, у якій вони провели ніч. Щоб увійти до неї, довелося перелазити через силу-силенну великого й дрібного каміння.

— Може, воно й на краще, — пробурмотів Паккі.

— Що саме?

— Що ми не дісталися сюди учора ввечері. Цього каміння тут раніш не було. Цілком може бути, що воно скотилося минулої ночі. Не дуже хотів би дістати такою каменюкою по голові. Зате тепер я тобі дещо покажу!

Паккі увійшов до печери першим, зник у темряві й тут-таки з’явився знову з оберемком галуззя.

— Що скажеш на це? — мовив він з переможним виглядом. — Мій запас! Минулого місяця приволік сюди з Філамена. Вони навіть не встигли відсиріти.

— Чудово! — зрадів Тіурі.

— Тепер розпалимо багаття. Мені вже не так холодно, як вранці, але, перш ніж іти далі, треба як слід зігрітися й поїсти підсмаженого хліба та напекти коржиків у гарячому попелі.

Вони насолоджувались усім цим і рушили далі в піднесеному настрої, який ще поліпшився завдяки сонцю, що засяяло нарешті на повну силу й скрасило складність останнього великого підйому. Коли юнаки опинилися нагорі, їм стало по-справжньому тепло, але вони не думали тієї хвилини про спеку чи холод — вони дивилися на королівство Унавена!

Тіурі зітхнув. Мета його подорожі лежала перед ним. Власне, він бачив лише низку гірських хребтів, які віддалялися й губилися в туманній імлі, а рівнину, що лежала за ними, він міг лише уявляти. Вона все ще була далеко, та половину відстані горами було подолано.

— Зараз ще не дуже чітко видно, — зауважив Паккі. -Далі ти зможеш побачити більше, хоча там і нижче. А тепер озирнися навколо.

І наразі Тіурі звернув увагу на те, у якому гарному місці вони стояли. Довкола лежали вкриті снігом схили й верхогір’я, освітлені сяючим сонцем.

— Ходімо, — покликав Паккі. — Не хочу знову замерзнути, а це станеться, якщо ми тут довше затримаємось, окрім того, ми втратили забагато часу, треба надолужувати.

Спуск сподобався Тіурі менше. Там, на Перевалі, у нього було відчуття, що всі труднощі позаду, але місцевість була все ще дика та сувора. Щоправда, потеплішало: східний вітер залишився по той бік гір. Потім гори розступилися — і вони змогли побачити частину королівства Унавена.

День хилився до вечора, і, коли сонце на заході перетворило вершини гір на помаранчеве полум’я, хлопці шукали місце для сну і знайшли його в глибокій долині біля струмка. Вони були геть стомлені і майже нічого не їли, та Паккі все-таки спромігся змастити рану Тіурі бальзамом Менауреса. І нарешті їх здолав міцний сон.

Настав ранок — холодний і ясний. Згодом потеплішало. Паккі вказав Тіурі на маленьке пласке верхогір’я:

— Це моя «оглядова вежа». Хочеш, дістанемося туди й подивимось? Це невеликий гак, ми пройдемо неподалік неї.

Тіурі не хотів відмовлятися і, опинившись на вершині, не пошкодував. Вершина була розташована та-ким чином, що перед очима відкривалася вся країна — і ясної погоди вони бачили далеко.

Поля, луки й ліси, і Данґрія, мов казкове містечко, і деякі далекі цяточки поза ним, імовірно, то були села, і щось виблискувало, можливо — Райдужна річка.

Тіурі здалося, що перед ним країна неземної краси, і він подумав, що хотів би стати мандрівним лицарем, аби весь час бачити нове й подорожувати далекими невідомими країнами.

— Як же довго до підніжжя треба ноги бити? — вголос міркував він. — Звідси можна швидко спуститися, днів за два з половиною. Я ще ніколи не заходив далі Філамена, і там ми будемо завтра ввечері.

«Отже, за два з половиною дні ми з Паккі попрощаємося», — подумав Тіурі й відчув, що ця думка для нього неприємна — він сумуватиме за хлопцем. Так, без одно-го-єдиного Паккі він буде значно самотніший, аніж без лицаря Ристридина та його товариства. З Паккі він міг бути самим собою, Паккі став його другом. Своєю життєрадісністю Паккі перекреслював усі зайві турботи і передчасні страхи.

— Що з тобою? — почувся поруч голос Паккі.

— Нічого. А що?

— Щось ти занадто серйозний. Не хочеш ночувати в Філамені?

— Чому? А-а. так, мабуть, краще не треба.

— Маєш рацію. Мандруй, не лишаючи слідів! Але я маю ідею. Над Філаменом живе мій дядько зі своєю дружиною, Таккі та Елія, вони дуже добрі. Можемо завітати до них: якщо я попрошу, вони триматимуть наш візит у таємниці, та й нагодують нас! Ніхто не готує смачніше за мою тітоньку.

— Звучить привабливо, — засміявся Тіурі.

— Так, і ми спокійно можемо це зробити. Вони нічого не скажуть і, окрім того, живуть самі; Менаурес теж їх знає, він бував у них раніше. Ну то як, вирішено?

— Вирішено, я йду за тобою.

— Тоді поспішаймо, аби встигнути до темряви.

Вони спускалися дуже швидко. Паккі намагався йти попереду, задаючи темп. Він не йшов, а немовби падав, скочуючись та стрибаючи з каменя на камінь. Тіурі тримався за ним, але за кожним кроком відчував, як біль проштрикує його руку. Надвечір місцевість стала привітнішою і вони вперше почули дзеленчання дзвіночків.

— Це вівці дядька Таккі, — пояснив Паккі.

Невдовзі вони дійшли до тих овець, що паслися на невеличкому лужку. Помітивши хлопців, вівці оточили їх і почали облизувати.

— Гей-ей! — вигукнув Паккі, — не з’їжте нас, будь ласка!

З другого боку пасовиська з’явився чоловік.

— Неймовірно! — вигукнув він. — Паккі прийшов!

Це був дядечко Таккі.

Паккі сердечно привітався з ним і познайомив з Тіурі:

— Це мій товариш Мартин. Ми до тебе.

Таккі був кремезним молодим ще чоловіком з приязним, смаглявим, як у Паккі, обличчям. Лишень волосся його вигоріло на сонці так, що було схоже на солому. Він уважно поглянув на хлопців:

— Певне, ви стомилися. Що, там, нагорі, була сильна негода?

— Ще б пак, — підтвердив Паккі. — А ви тут і не відчули?

— Ні. Але ми бачили розлючене небо над горами зі сходу й чули гуркіт каменепаду.

Таккі відігнав овець.

— Згодом