Маріам Сергіївна Петросян - Дім, в якому…

гри на гітарі. Він читав його дуже уважно, але Стрибунцеві здалося, що йому не вдається зосередитися. Красуня розжився апельсином і сидів з ним перед соковитискачем, не наважуючись увімкнути. Стрибунець і Горбач встановили на тумбочці друкарську машинку — ще один дар ящика, яким ніхто, крім Стрибунця, не зацікавився. Стрибунець відразу зрозумів, що ця машинка потрібна йому.

Влучити пальцем протеза по клавіші з буквою набагато легше, ніж цю ж таки букву намалювати так, щоби хто-небудь зміг здогадатися, котра саме буква малася на увазі. Ручки вислизали зі штучних пальців, букви виходили рваними й кострубатими. Тому, побачивши машинку, Стрибунець зрадів і попросив поставити її на свою тумбочку. Поки Горбач заправляв у неї аркуші паперу й друкував на них усе підряд, він уявляв, якого листа напише до Рудої та Смерті, та як вкине його в лазаретну скриньку — спеціальну скриньку для листів, що висіла біля дверей до лазарета. У Мотлохівні шуміли набагато голосніше, ніж зазвичай.

— Може, готуються на нас напасти? — сказав Горбач.

— А може, нападають один на одного? — припустив Стрибунець.

Горбач відстукав слово «напад».

— А може, це руйнується імперія Спортсмена, — сказав Вовк. — І зараз у нас полетять її осколки.

У двері хтось тихо пошкрібся.

— Ну ось, — сказав Вовк. — Що я казав? Уже летять.

Красуня злякано сховав апельсин за спину.

— Або все ж таки за ящиком прийшли, — сказав Сліпий.

Однак це був Фокусник. Сумний Фокусник у смугастій сорочці, з милицею під пахвою та з білизняним мішком.

— Добридень, — сказав він. — Можна увійти?

Він нагадував людину, яка втекла від біди.

— Там що, справді щось повалилося? — злякався Горбач.

— Тебе відпустили? — здивувався Стрибунець. — Я думав, не відпустять.

— Там два новачки водночас прибули, — сором’язливо пояснив Фокусник. — Я зібрався — і відразу сюди. Їм тепер не до мене, а я давно хотів до вас. Можна мені залишитися? — він скосив погляд на стіну й швидко відвів очі.

— А що-небудь корисне ти приніс? — поцікавився Смердючка.

— Він уміє фокуси показувати, — швидко сказав Стрибунець, червоніючи за Смердючку. — З хусткою і з картами. І з чим завгодно.

— Проходь, — сказав Вовк. — Вибирай ліжко. А що за новачки?

Фокусник, постукуючи милицею, пройшов до вільного ліжка і поклав на нього речі.

— Один нормальний, — сказав він. — А другий страшний. З родимкою. Неначе його шоколадом облили. Майже ціле лице, — Фокусник прикрив долонею обличчя. — Ой, гітара! — охнув він, опускаючи руку та прикипаючи поглядом до гітари на подушці Вовка. — Звідки?

— Умієш? — тут же поцікавився Вовк.

Фокусник кивнув. Він дивився тільки на гітару.

— Пощастило, — зрадів Вовк. — Я вже боявся, що звихнуся з цим самовчителем. Давай, зіграй що-небудь.

Фокусник процокав до ліжка. Вовк поступився йому місцем.

Примощуючись з гітарою, Фокусник діловито відкашлявся, ніби збирався співати.

— Смак меду, — оголосив він.

Стрибунцеві відразу згадалося, що й фокуси свої він оголошував спеціальним, не своїм голосом. Фокусник заграв і таки дійсно заспівав, хоча співати його ніхто не просив, але йому, вочевидь, хотілося показати всі свої таланти відразу. Голос у нього був тонкий і пронизливий, грав він упевнено — і співав також. Видно було, що він по-справжньому вміє грати та співати й не соромиться свого голосу. Навколо нього зібралися всі, крім Смердючки, який продовжував малювати.

— Повернуся до меду і до тебе, — виводив Фокусник трагічним фальцетом, розгойдуючись над гітарою, і сам собі підспівував, — турум-турум, — трусив волоссям і відчужено дивився на стіну. Наприкінці пісні голос його став зовсім хрипким, а очі зволожилися. Наступну пісню він тільки грав і навіть оголошувати її не став. Третю пісню він назвав «Танго смерті» — і на ній уперше збився. Стрибунцеві від пісень Фокусника стало сумно, іншим, як йому здалося, також.

— Ще я на скрипці вмію, — сказав Фокусник, розквитавшись із «Танго смерті». — І на трубі. І на акордеоні. Трішечки.

— Коли ти тільки встиг? — здивувався Вовк.

Фокусник скромно потринькав струною.

— Та так якось… Устиг…

Самовдоволення раптом зникло з його лисячого личка, воно жалібно скривилося, і Фокусник відвернувся.

«Згадав щось зовнішнє, — подумав Стрибунець. — Щось гарне».

Йому стало шкода Фокусника, й він попросив:

— Покажи фокус із хусткою. Той твій, найкращий.

Фокусник занишпорив по кишенях.

— Не зав­жди виходить, — попередив він. — Мало тренуюся.

Смердючка від’їхав від стіни і з цікавістю дивився на Фокусника. За його спиною, у відведеному йому кутку, відкрилося щось страшне — з вивернутими ніздрями, пухирчасте й окате. Усі відразу побачили це «щось» і забули про фокуси.

Фокусник перестав шукати хустку.

— Це хто? — запитав Вовк нажахано. — Ти кого намалював?

— Це гоблін, — радісно повідомив Смердючка. — На повний зріст. — Правда, гарнесенький?

— Так, — сказав Горбач. — Хоч бери й завішуй.

Смердючка поставився до цього як до компліменту.

— Ні, правда? — запитав він. — Кров стигне?

— Ага, стигне, — погодився Горбач. — Але ще сильніше застигне, якщо забрести в той куток уночі з ліхтариком.

Смердючка захихикав.

— Покажи, як робити сік, — попросив його Красуня, простягаючи апельсин.

Смердючка схопив апельсин і швидко обрав. Розділив на дольки та, давлячись ними, пояснив ошелешеному Красуні:

— Малувато тут для соку. Краще просто так з’їсти.

Він великодушно простягнув Красуні одну мокру, розчавлену дольку:

— Їж, це корисно. Купа вітаміну С.

Куряка

Порозуміння між білими воронами

Тиша. Запах пилюки й вогкості. Ось що таке Перехрестя вночі. Я сидів біля кадоба, в якому росло щось обгризене та пересохле, торкався цього скелета рослини й читав написи, які вкривали кадіб згори до самого низу. Кабан, Тополя, Цвях... Усі прізвиська незнайомі. Букви почорніли й нагадували збляклий орнамент. Але дещо можна було розібрати.

Перехрестя освітлювалося двома настінними лампами. Одна — з бордовим абажуром — освітлювала куток з телевізором. Друга — з надтріснутим синім плафоном — низеньке, провалене всередину крісло біля протилежної стіни. А вся центральна частина — з диваном, напівзасохлими рослинами та мною — потопала в напівтемряві.

Тому читав я практично на дотик, уявляючи себе Сліпим. Іноді за допомогою запальнички. Доволі безглузде заняття. Але це краще, ніж нічого.

«Кистепері риби вимерли не до кінця», — спантеличив мене черговий напис. Відразу після нього якийсь Завр повідомляв: «Пішов стежкою койотів». Куди — не уточнив. Напевно, також вимирати. Нижче був вірш. Присвячений дівчині. «Твоїм рукам, твоїм ногам, тарам-парам-тарам-парам...» Вірш здивував мене сильніше, ніж незнайомі прізвиська. Жахливо неоковирний, він був присвячений якійсь конкретній дівчині. Інакше автор не згадував би «прегарні рябуваті коси». Я не зовсім зрозумів, що означає «рябуваті», але це явно був не той колір, яким прийнято захоплюватися.

Ми з дівчатами спілкувалися мало. Точніше, взагалі не спілкувалися. Хоча їхній корпус з’єднувався з нашим загальними сходами, наскільки я знав, до них ніхто ніколи не піднімався. У своєму корпусі вони жили на третьому поверсі, який у нашому займали вихователі. На другому розташовувався лазарет, а що було на першому, я не знав. Мабуть, таємничий басейн з вічним ремонтом. Ми з дівчатами перетиналися тільки в кінозалі на суботніх сеансах. Вони сиділи окремо й у розмови не вступали. На подвір’ї гуляли тільки по території, яка прилягала до їхнього ґанку. Я не знав, хто встановив аж такі суворі правила, але здогадувався, що не дирекція. Інакше їх би