Сергій Лук'яненко - Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко

Коли, опустившись навколішки, я підповз до краю моста, переді мною відкрилася дивна картина. На зламі рожевий «мармур» виявився пухирчастим, скріпленим із крихітних кульок різного діаметру. Найбільше це нагадувало зламаний пінопласт. Але коли я постукав про «мармур» мечем, звук виявився глухим, важким, як від справжнього каменю.

— Кажуть, це було невдовзі після війни, — сказав Сергій. — Хтось потрапив на острів, сидячи на шухляді зі снарядами.

— І міст не пробували ремонтувати?

- Прибульці? Ні.

Я подивився вниз — і мені здалося, що крізь далекий блакитний серпанок води просвічують рожеві кам'яні брили. Так, чудово влаштувалися хлопці. Нічого не скажеш. І острів у них, як іграшка, і битися менше, ніж нам… До «ворожої» половинки мосту, що належить Шостому острову, було метрів з двадцять. Чи не дострибнеш.

— Тоді на островах було багато зброї. Ті хлопці, які потрапляли сюди з Європи, особливо з Франції, Німеччини, Росії, часто виявлялися озброєними. У нас, на одній із стін замку, залишилися сліди від куль.

— І прибульці не втручалися?

Сергій підійшов до самого краю мосту. Замислено глянув униз.

— Наскільки я знаю, ні. Все скінчилося само собою, разом із запасом патронів.

— То навіщо ми їм потрібні? - Запитав я. — Якщо їм начхати на все, що ми робимо?

Ніхто не відповів. Хлопці – і наші, і з четвертого острова – стояли біля перил моста. Видовище було не для людей зі слабкими нервами — давній вибух порядно пошкодив огорожу.

— Іноді мені здається, — тихо сказав Сергій, що забули про нас.

Відплисти від острова ми вирішили по обіді. Я поблукав лісом з Тимуром і маленьким Андре як провідник. Не втримавшись від спокуси, набрав повні кишені крихітних, завбільшки з вишню, плодів якогось незнайомого дерева. Сумнівно, щоб вони змогли прорости у піщаному ґрунті нашого острова, але… Чим чорт не жартує. Плоди були неїстівними, але дерево цвіло дивовижно красивими рожевими квітами. Я потягнувся було, щоб зламати гілку для Інги, але збентежився.

Тимур, орудуючи мечем, зрізав кілька тонких молодих прямих дерев. Пояснив:

— Робитиму цибулю.

Я з сумнівом знизав плечима. Цибулю зробити неважко, а ось звідки взяти стріли? Короткі арбалетні не підійдуть, а для саморобних потрібні наконечники, хіба що влаштувати кузню і самим їх викувати.

Ми повернулися до замку, не чекаючи ніякої каверзи. Дув підходящий вітер, і нас утримувало на острові лише бажання пообідати.

Неприємності чекали на березі перед замком. Для різноманітності вони прийняли образ Януша та Інги. У Януша був збентежено розгублений вигляд, а в Інги — скривджено-сумний. Метрів за десять стояв, притулившись до дерева, Кшиштоф. При нашому наближенні Януш почав щось швидко говорити до Інги, а та, не дивлячись на нього, кивнула.

- Хлопці, - без передмов почала вона. — Ми маємо чудову ідею, як зміцнити конфедерацію на острові…

Голос у Інги був не надто захопленим.

— Треба лишити на острові нашого… посла.

Секунду я обмірковував почуте. Потім спитав:

— Послом, звісно, ​​буде Януш?

Тимур теж зрозумів, у чому річ.

— Янушу, мені це не подобається, — поглядаючи на Кшиштофа, заявив він. — Схоже на дезертирство.

— Слухайте, — запинаючись, почав кандидат у «посли».

— Слухаю, — миролюбно сказав Тимур. — Врахуй, я не Інга, мене на жаль не візьмеш.