Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга четверта, Шолохов Михайло

Докійці: "Треба нам розжитись на коняку. Пла-кана їзда на цих клишавих апостолах". У комірчині він якось випадково знайшов відерце білила й ультрамарину і зараз же вирішив пофарбувати сірі від ветхості віконниці. Мелеховський дім наче помолодів1, глянувши на світ яскраво — блакитними очима вікон...

Завзятим господарем став Мишко. Не зважаючи на хворобу, він працював, не покладаючи рук. В усякій роботі йому помагала Докійка.

За недовгі дні заміжнього життя вона помітно покращала і начебто поширшала в плечах і стегнах. Щось нове з'явилося у виразі її очей, у ході1, навіть у манері поправляти волосся. Зникли раніше властива їй незграбність рухів;, дитяча розмашистість і жвавість. Усміхнена і принишкла, вона дивилась на чоловіка закоханими очима й не бачила нічого кругом. Молоде щастя завжди невидюще...

А Іллівна що день, то виразніше й болючіше відчувала підступаючу до неї самотність. Вона стала зайвою в домі, в якому прожила майже все своє життя. Докійка з чоловіком працювали так, наче на порожньому місці створювали власне гніздо. З нею вони ні про що не радились і не питали її згоди, коли думали робити щось нове в господарстві; якось не знаходилось у них і ласкавого слова для старої. Тільки сідаючи за стіл, вони перемовлялися з нею кількома незначними фразами, і знов Іллівна залишалась сама з своїми невеселими думками. її не тішило щастя дочки, присутність чужої людини в домі — а зять так само лишався їй чужим — тяжила. Саме життя стало для неї тягарем. За один рік втративши стільки близьких її серцю людей, вона жила, надломлена стражданням, постаріла й жалюгідна. Багато довелось зазнати їй горя, мабуть аж надто багато. Вона вже не мала сили опиратись йому і жила, повна суєвіркого передчуття, що смерть, яка так часто занадилась навідувати їх сім'ю, ще не раз переступить через поріг старого мелеховського дому. Примирив-шись з одруженням Докійкй, Іллівна хотіла лише одного : діждатись Григорія, передати йому дітей, а потім назавжди заплющити очі. За своє довге і трудне життя вона вистраждала це право на відпочинок.

Нескінченно тяглися довгі літні дні. Жарко світило сонце. Але Іллівну вже не гріло колюче сонячне проміння. Вона подовгу сиділа на ганку, на самому пригріві, нерухома й байдужа до всього навколо. Це була вже не колишня непосидюща і дбайлива господиня. їй нічого не хотілось робити. Все це було нідочого і здавалось тепер непотрібним і нікчемним, та й сили бракувало, щоб трудитися, як колись бувало. Часто вона розглядала свої роздавлені довголітньою роботою руки, в думці говорила : "От уже й відпрацювали мої рученьки ... Пора на спочивок... Зажилась я, годі... Аби тільки діждатись Гришеньки..."

Лише один раз до Іллівни вернулась, та й то ненадовго, колишня життєрадісність. По дорозі з станиці зайшов Прохір, ще здалека гукнув:

— Могорич став, бабо Іллівна ! Листа від сина1 приставив !

Стара зблідла. Лист в її уяві неминуче поєднувався з новим нещастям. Але коли Прохір прочитав коротенького листа, в якому половина було поклонів' родичам і лише в кінці — приписка про те, що він, Григорій, постарається на осінь прийти у відпуск,— Іллівна довго нічого не могла сказати від радості. По коричневому обличчю її, по глибоких зморшках на щоках котились дрібні, як бісер, сльозинки. Понуривши голову, вона втирала їх рукавом кофти, шкарубкою долонею, а вони все збігали по обличчю і, капаючи на хвартух, плямили його, наче рйсний і теплий дощ. Прохір не те що недолюблював,— ВІН Просто не ЗНОСИВ' жіночих сліз, тому, то він, кривлячись, з неприхованою досадою сказав :

— Ото розрюмалась ти, бабусю ! І скільки. її у вашого брата, в баб, цієї мокроти... Радіти треба, а не плакати. Ну, пішов я, прощавай ! Приємності мені мало на тебе дивитись.

Іллівна схаменулась, спинила його.

— За таку звісточку, любчику ти мій... Як же це я так ... Зажди но, почастую тебе...— безладно бурмотіла вона, дістаючи з скрині пляшку самогону, що зберігалась у неї вже давно.

Прохір сів, розгладив! вуса.

— А ти вип'єш зі мною з радощів ? — спитав він. І зараз же з тривогою подумав : "Ну, от і знов чорт мені надав бовкнути ! Якраз ще пристане до паю, а там тієї самогонки на один понюх..."

Іллівна відмовилась. Вона: обережно згорнула листа, поклала його на божник, але, видно, передумавши, знову взяла, подержала в руках і сунула за пазуху, міцно притулила до серця.

Докійка, вернувшись з поля, довго читала листа, потім усміхнулась, зітхнула:

— Ой, хоч би він швидше прийшов ! А то ви, мамо, аж з лиця змінилися.

Іллівна ревниво одібрала в неї листа, знову сховала його за пазуху і, усміхаючись, дивлячись на дочку примруженими променистими очима, сказала:

— Про мене й собаки не гавкають, яка я є, а от меншенький згадав про матір ! Бач, як пише! По — батькові, Іллівною, звеличав... Низько кланяюсь, пише, дорогій мамаші і ще дорогим діткам, і за тебе не забув ... Ну, чого смієшся ? Дурна ти, Докійко, просто дурна !

— То вже, мамо, мені й усміхнутись не можна! Куди це ви збираєтесь?

— На город піду, підгорну картоплю.

— Я завтра сама піду, сиділи б дома. То ви скаржитесь, що слабуєте, а то й роботу зразу знайшли.

— Ні, я піду ... Радість у мене, хочу сама побути,— призналась Іллівна і по — молодому швидко запнулася хусткою.

По дорозі на город вона зайшла до Оксани, спочатку для годиться поговорила про сторонні справи, а потім дістала листа.

— Прислав писемце наш, потішив матір, обіцяє в гості приїхати. Візьми но, сусідко, прочитай, і я ще разок послухаю.

З того часу Оксані часто доводилось читати цього листа. Іллівна приходила до неї вечорами, діставала дбайливо загорнутий у хустинку жовтий конверт, зітхаючи просила:

— Почитай но, Оксаночко, щось мені сьогодні так темно на серці, і снився він мені маленьким таким, як він ще до школи ходив ...

З часом літери, написані чорнильним олівцем, злились, і багатьох слів зовсім не можна було розібрати, але Оксані це було байдуже : вона так часто читала листа, що вивчила його напам'ять. І потім, коли тонкий папір уже потерся на клапті, Оксана без запинки переказувала весь лист, до останнього рядка.

Тижнів через два Іллівна занедужала. Докійка була зайнята на молотьбі, і відривати її від роботи Іллівна не хотіла, але сама куховарити не могла.

— Не встану я сьогодні. Ти вже якось сама вправляйся,— попросила вона дочку.

— А що у вас болить, мамо ?

Іллівна розгладила складки на своїй старенькій кофті,— не підводячи очей, відповіла :

— Все болить ... Наче все в мене всередині од бите. Замолоду, бувало, покійничок батько .твій розгнівається і зачне мене бити ... А, кулаччя в нього були залізні... По тижневі лежала як мертва. Отак і зараз: всю мене ломить, наче побита я...

— Може, по фершала послати Михайла ?

— Нащо він потрібний, якнебудь устану.

Іллівна другого дня справді встала, походила по двору, але надвечір знову злягла. Обличчя.її трохи припухло, під очима з'явились набрезки. За ніч вона кілька разів, спираючись на руки, підводила голову з високо підбитих подушок, часто дихала — їй бракувало дихання. Потім задуха пройшла. Вона могла спокійно лежати на спині й навіть уставати з постелі. Кілька днів пробула вона в стані якогось тихого зречення і спокою. їй хотілось бути самій, і коли приходила провідати її Оксана, вона скупо відповідала на запитання і полегшено зітхала, коли та йшла додому. Вона раділа, що діти більшу частину дня були надворі і що Докійка рідко заходить і не тривожить її всякими запитаннями. Вона вже не потребувала нічийого співчуття і втіхи. Настала така пора, коли невідпорно забажалось лишитись самій, щоб згадати багато чого з свого життя. І вона, напівзаплющивши очі, годинами лежала без руху, тільки припухлі пальці її перебирали складки укривала, і все життя проходило перед нею за ці години.

Дивно, яким коротким і бідним виявилось це життя і як багато в ньому було тяжкого й— гіркого, про що не хотілося згадувати. Чомусь найчастіше у спогадах, в> думках зверталась вона до Григорія. Може, тому, що тривога за його долю не облишала її всі роки від початку війни і все, що поєднувало тепер її з життям, містилося тільки в ньому. Чи може журба за старшим сином і чоловіком притупилась, вивітрилась з часом, але за них, за мертвих, вона згадувала рідше, і ввижались вони їй наче крізь сіру туманну запону. Вона неохоче згадувала молодість, заміжнє своє життя. Все це було просто непотрібне, відійшло дуже далеко і не давало ні радості, ні полегшення. І, вертаючись до минулого в останніх спогадах, вона лишалась строгою і чистою. А от "меншенький" вставав у спогадах з граничною, майже відчутною виразністю. Але варто було їй подумати про нього, як зараз же вона починала чути, як серце її б'ється частіше. Потім починалася задуха, обличчя її чорніло, і вона подовгу лежала без пам'яті, але, віддихавшись, знов думала про нього. Не могла ж вона забути свого останнього сина...

Якось Іллівна лежала в кімнаті. За вікном сяяло полудневе сонце. На південній окраїні неба в сліпучій синяві велично пливли білі, здиблені вітром хмари. Глуху тишу порушував лише монотонний, присипляючий дзвін коників. Знадвору під самим вікном збереглась не спалена сонцем, прихилена до са-— мого фундаменту трава — напівзів'яла лобода в перемішку. з вівсюгом і пирієм,— у ній, знайшовши, собі пристановище, і заливались коники. Іллівна прислухалась до їх безугавного дзвону, вловила* прониклий у кімнату запах нагрітої сонцем трави, і перед очима її— на мить, як видиво, постав, спалений сонцем серпневий степ, золотава пшенична стерня, повите сизою млою гаряче синє небо...

Вона виразно бачила волів, що паслись на полинистій межі, гарбу з напнутим над нею рядном, чула тріскучий. дзвін коників, вдихала нудко гіркий запах полину... Вона побачила й себе — молоду, рослу, вродливу ... Ось вона: йде, поспішає до стану. Під ногами її шурхотить, коле голі литки стерня, гарячий вітер сушить на спині мокру від поту, забрану в спідницю сорочку, обпікає шию. Лице її пашить рум'янцем, від припливу крові тонко дзвенить у вухах. Вона придержує зігнутою рукою важкі, тужаві, налиті молоком груди і, зачувши, як дитина заходиться плачем,' іде швидше, на ходу розстібаючи комір сорочки.

Обвітрені ,губи її тремтять і усміхаються, коли вона дістає з почепленої до гарби колиски крихітного смуглого Гришку.