Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець

йдіть, пане капітане, - життя кожному, дороге, а в підполковника Корвін-Круковського землянка в ярку, за межами досягнення ворожих набоїв - затишна, надійна схованка...

Я ручуся, що так от ми подумали обидва з Коваленком, і подумали воднораз, глянувши тільки один одному в вічі.

Над нами, попереду нас, позад окопів і взагалі кругом - пекло. Ні на мить не перепочивають німецькі гармати. В повітрі - рев сотень тисяч розлючених левів - диявольська музика уламків... Лунають зойки поранених, покалічених. Мовчать мертві.

Розвиднілося. Вже разів з п'ять ми з Коваленком, по черзі, вилазили з свого сміхотворного захистку на чисте поле - розшукувати та зв'язувати шматки вщент набоями потерзаного телефонного дроту. Важко підтримувати зв'язок із штабом...

Реве оскаженіла, пекельна музика ворожих пострілів, ворожих вибухів. Мовчить артилерія з нашого боку.

- Хай наші гармати хоч обізвуться! - з наказу ротного командира, якогось унтера з поляків, гукаю я хрипким голосом у телефон (жодного офіцера ні в цій роті, ні, як потім виявилося, в усьому полку нашому, що розтягався півпідковою ген-ген ліворуч і праворуч од нас, не було - в затишній підполковницькій землянці їх збіглося "по інформації" аж дев'ять чоловіка ... Там їх усіх і забрали живцем німці).

- Хай наша артилерія хоч обізветься! - надриваюся в телефон, але неголосний мій голос тане в осатанілому ревінні безнастанних вибухів - над нами, попереду нас, позад окопів...

- Нема набоїв . .. - обзивається, нарешті, здалека голос штабного чергового.

- А-а-а, пся-крев, то нас тут, як куріпок, постріляють! - гукає несамовито ротний унтер із поляків, і я бачу, що з нього вже й не командир, і не вояка...

Чемодан ударив у голову нашої конури, в ,самий окопний насип, мене привалило землею.

- Прощай, світе, Канів... моя Дівчино люба... моя любов нерозквітла... Мамо! Рідна мамо моя!..

Мить, я почуваю, що живий. Нічим дихати. Дригаю незасипаною ногою - може ж та живий Коваленко - визволить!

Коваленко визволив - одкопав, одгріб, здається, і лопаткою, і руками, й ногами, і навіть зубами розривав, поки розрив мою могилу.

- Живий? - радісно питає, а сам трясеться як осиковий лист.

- Живий, - спасибі.

- А не ранений?

- Ні, здається, не ранений... Спасибі.

Знову дріт нам десь порвало, а перша й третя роти вже здалися...

Несподівано відчуваю початок кінця. Неначе тисячопудовий тягар спадає із серця - глибоко зідхаю, побачивши крізь вибоїну в окопі, як на місці нашого правого флангу вже маршують розстрільною, заходячи нам у запілля, сині німецькі мундири.

А над нами пекельна какофонія не вщухає... Здається, не Коваленкова черга зв'язувати дріт, але я - старший, він мій помічник - то дарма, що він мене тількищо відкопав, - я чиню юдине діло - посилаю Коваленка... Його трясе пропасниця, але він лізе і востаннє налагоджує наш зв' язок із штабом шостого фінляндського полку стрілецького. Сонному поручникові Травінському я гукаю в телефон, що треба штабові тікати, що й лівий і правий фланги наші здалися в полон, що німці обходять, оточують, і чую в відповідь майстерно закрученого матюка.

- Што ти єрунду болтаєш, трах-трах-тара-рах! Забуваю, що він - офіцер, не своїм, владним голосом наказую покликати до телефона полковника Кельчевського.

Щось раптом змінилося в світі. Секунда, дві, три - немає вибухів. Хвилина, дві - мовчать німецькі гармати й проти нашої ділянки...

На окіп вискакує розкуйовджений, увесь у глині, ротний - унтер із поляків, і перемішуючи лаику рідною йому, польською мовою, з російськими матюками, командує своїй роті:

- Кидай зброю, вгору руки, й до них, пся-крев, бо переріжуть, як собак, усіх!

Полковник Кельчевський вислухав нервово і, як належало порядному командирові, не забув спитати:

- А що ж із тобою, голубчику, буде?

- А до мене ось біжить німець із настовбурченим багнетом - як не заріже, то житиму, пане полковнику... До побач...

Німець своїм багнетом перерізує мій зв'язок, і ще за двадцять кроків рухами показує, щоб я підвів руки вгору.

Коваленко витягся - блідий, як сама смерть: його піднесені вгору руки не хочуть його слухати, тремтять, зводяться, корчаться.

Ліворуч од нас, геть позад нашого окопу, кар'єром вилетіла з долини німецька батарея - чотири гірські "плювалки" - миттю розташувалася і вже б'є в наше глибоке запілля, не дає відступати.

Все це спостерігаю в одну мить, коли випростовуюсь в окопі і, згадавши, що за емблему миру всюди править біле, лізу в кишеню по мою, не зовсім білу, хустинку, щоб нею махнути ворогові.

А він біжить - у нього налиті кров'ю, розпалені очі, на його довжелезному багнеті-ножі блищать крапелинки дощу, як роса на схід-сонці - значить, він ще нікого не зарізав сьогодні...

Мій рух до кишені здався німцеві за ворожий рух: може, я гранату поліз діставати, - він зупинився за десять кроків од мене, клацнув замком, наставив цівку - одна тільки манісінька часточка моменту... і я дістав свою хусточку і махнув нею в повітрі... Рук угору так таки й не підняв.

Німець миттю опустив цівку.

ІІІ. В НЕВОЛІ
ГОРЕ ПЕРЕМОЖЕНИМ!