Олександр Романович Бєляєв - Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв

несправедливо жорстокий я був з нею останнього разу… Що, коли справді Гедда померла зо сміху? Я залишив її непритомною. Може, у неї слабке серце…»

Тоніо скочив з ліжка і почав ходити по кімнаті

«Треба буде телеграфувати Гофману, запитати його. А втім, Гофман, мабуть, уже поїхав… Якщо я справді вбив її сміхом, то почнеться слідство, мене арештують, можливо, обвинуватять у вбивстві й скарають на смерть. І я умру потворою… Ні! Ні! Якщо Гедда вмерла — цього вже не виправиш. Крім Гофмана, ніхто не знає про те, куди я поїхав. Спочатку треба вилікуватися від потворності, а там буде видно… Але як у мене розладналися нерви! Треба взяти себе в руки».

Тоніо примусив себе лягти в ліжко, але до самого ранку не міг заснути. «Потворність — найтяжча хвороба!» повторював він у маренні. Тільки тоді, коли перші ранкові промені освітили верхів’я дерев, Тоніо задрімав, повторюючи у напівсні невідомі хитромудрі слова, що звучали немов заклинання: «Гіпофіз… Гормон… Акромегалія… Гіперфункція…»

— Ні, далебі, від цього можна збожеволіти, — говорив Престо, прокинувшись об одинадцятій годині ранку. — Я повинен знати цілком точно, що воно таке оті гормони і гіпофізи, я повинен знати всю механіку, — тоді туман розвіється, і в голові буде порядок.

Умившись, Престо підійшов до великого дзеркала у ванній кімнаті й уважно розглянув своє обличчя. О, недарма Тоніо був кіноартистом! Він знав кожен міліметр цього обличчя, бридкого і смішного.

— Капловуха, туфленоса потворо! — сказав Престо, звертаючись до свого відображення в дзеркалі. — Скоро тобі буде кінець. Ти згориш, спливеш, зникнеш, а на зміну тобі прийде… хотілося б мені знати, який вигляд я матиму після лікування, — промовив Престо уже іншим тоном.

Швидко одягнувшись, він пішов до доктора Цорна, але той був зайнятий з хворими, і Престо вирушив бродити по парку.

У хазяїна ярмаркового балагана очі розгорілися б, якби він побачив усіх цих потвор. їх було б досить, щоб скласти не одну трупу карликів і велетнів. Престо зустрічав чоловіків і жінок, таких товстих, що вони ледве перевалювались на ногах-тумбах, і худих, мов капітан Фракасс; він бачив чоловіків з жіночим бюстом, бородатих жінок… Усе це були жертви гри невідомих Престо сил, захованих у надрах людського організму.

Ось потвора з величезною головою і короткими ногами. Це кретин. Він уважно оглянув Тоніо і раптом залився сміхом ідіота.

— Джім! Джім! Іди швидше, поглянь на це чудо! Тоніо Престо зіскочив з екрана і завітав до нас. Іди, йди, подивись безплатний кінематограф! — закричав він, звертаючись до іншого хворого.

Престо впізнавали всі, хто тільки бачив його на екрані. А хто ж не був у кіно? Кретини, велетні, приваблені «живим Престо», ішли вслід за ним. Це дратувало його. Тоніо круто повернув на бокову доріжку і несподівано вийшов до тенісного майданчика. Чоловіки й жінки в білих спортивних костюмах захоплено грали в теніс. Вони були цілком нормальні люди. «Мабуть, це ті, що вже одужали», вирішив Престо.

На деякій відстані стояли потвори. Вони жадібно дивилися на людей, які грали в теніс.

Як довідався Престо згодом, між потворами і людьми, що вже повернули собі нормальний вигляд, були своєрідні стосунки. Потвори дуже хотіли бути серед пацієнтів, які вже пройшли курс лікування. Це піднімало настрій потвор, зміцнювало їх надії на те, що й вони незабаром стануть такими ж здоровими, нормальними людьми. Але ті, що видужали, дуже неохоче зустрічалися з потворами, цуралися їх, бо вигляд потвор нагадував їм недавню власну потворність. Вони починали хвилюватися. Деякі жінки виймали навіть дзеркальце, щоб пересвідчитися, що бридка личина спала з їх обличчя. І тому в містечку Цорна завжди існувало кілька громадських кіл, наче в ієрархії суспільних класів. «Плебеї і парії», потвори, в міру того, як вони виліковувались, переходили у «вищий» клас разом із своєю кастою, своїм кланом.

Незабаром Престо помітили й тут. Тоді він заглибився в самісінький кінець містечка-парку. За невисокою стіною він почув дитячі голоси. Там було дитяче відділення.

І знову настирливі погляди хворих, які йому зустрічалися, сміх, приглушені голоси: «Престо! Дивіться, Престо!..»

На жаль, тут він був останнім із паріїв.

Престо повернувся додому і до вечора нікуди не виходив. Тільки тоді, коли стало темно і більшість хворих розійшлись по своїх віллах, Престо знову попрямував до будинку доктора.

Цорна він зустрів напівдорозі.

— Я до вас, — сказав Цорн. — Ходімо погуляємо. Перед сном це корисно. Як ви спали минулої ночі?

— Погано. Я думаю, в цьому винні ваші гіпофізи. Я хочу знати, що воно за звірі, бо інакше мені здаватиметься, що я ходжу оточений злими демонами, як це здавалося моєму далекому предкові.

— Ну що ж, давайте знайомитися з «демонами».

— Якщо можна, докторе, ходімо цією доріжкою.

І Престо показав на крайню глуху доріжку, якою майже ніхто не ходив.

Цорн кивнув головою і почав свої пояснення.

— Залози внутрішньої секреції ви тільки що назвали «демонами». Так ось, одні й ті самі демони можуть бути добрими і лихими. Як? Я зараз вам поясню. Ви, звичайно, знаєте, що людське тіло складається з багатьох мільярдів живих клітин, тобто надзвичайно маленьких грудочок живої речовини. Ці маленькі клітинки, виконуючи різні, властиві їм функції, живуть і діють у дивовижному взаємозв’язку і в цілковитій згоді між собою. Чим більше вивчаєш життя тіла, тим більше дивуєшся цій гармонії частин, цьому порядкові і злагоді, які панують між усіма клітинами та частинами організму. Хто встановлює цей порядок? Питання, яке давно цікавило вчених. У дев’ятнадцятому столітті вчені вважали, що всі частини та клітини організму зв’язані і об’єднані нервовою системою, а мозок становить центр,