Олександр Романович Бєляєв - Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв

є чимось стійким, нерухомим. Вони рухомі, вони течуть, мов річка. Тіло наше безперервно згоряє, в ньому багато що зникає, а замість того весь час створюється нове. Кожну мить ви стаєте іншим, а приблизно за сім років у вашому тілі не залишиться жодного атома з тих, що складають зараз ваше тіло.

— А проте я сьогоднішній як дві краплі схожий на вчорашнього, — зітхаючи сказав Престо.

Цорн посміхнувся. Але посмішка його була не образлива для Престо. Лікар посміхнувся його словам, а не жестам.

— Так, ілюзія сталості форм справді є. Але ця ілюзія виникає тому, що нові форми тіла будуються за зразком того тіла, яке «сплило», згоріло в обміні речовин, зникло. А будується тіло в такому ж вигляді тільки тому, що органи внутрішньої секреції своїми гормонами спрямовують це будівництво за раніше визначеним планом.

— А хіба це не говорить про сталість форм?

— Ні в якому разі! Вилита з бронзи статуетка не змінюється, доки час не зруйнує її. Вона має стійкі форми. Інша справа — форми нашого тіла. Як тільки одна із залоз внутрішньої секреції почне працювати, хоч трошки відхиляючись од визначеного плану, форми нашого тіла будуть змінюватися. Та ось гляньте на цих хворих.

Назустріч їм садовою доріжкою йшов чоловік-велетень. Пропорції його тіла були неправильні. Він мав надзвичайно довгі ноги і руки, короткий тулуб і маленьку голову. Незважаючи на свій величезний зріст, у велетня був зовсім дитячий вираз обличчя. Побачивши доктора Цорна, він почав опоряджати свій костюм, як хлопчик, що боїться дістати зауваження від дорослого.

Велетень вклонився лікареві і пішов далі.

— Бачите, який велетень? Нормальний зріст європейця — від ста шістдесяти двох сантиметрів у італійців до ста сімдесяти семи у норвежців. А зріст цього велетня — двісті тринадцять сантиметрів. Йому всього сімнадцять років. До десяти років він був зовсім нормальною дитиною, а потім раптом почав нестримно тягнутися вгору. Чому? Тому, що у нього передня частина придатка мозку — гіпофіза — почала розвиватися занадто (швидко, або, як кажемо ми, лікарі, це наслідок гіперфункції, тобто посиленої діяльності передньої частини гіпофіза. А ось карлиця, — дивіться праворуч. їй тридцять сім років, а зріст її всього дев’яносто сім сантиметрів. Ріст її затримався тому, що функція щитовидної залози була послаблена.

— Так, але всі ці зміни сталися в дитячому віці.

— З дорослим справа, звичайно, складніша. Але наука перемагає всі перешкоди… Ходімо ось до того будиночка біля горба. Може, нам пощастить побачити міс Веде.

Біля веранди будиночка сиділа жінка, відкинувшись на спинку великого крісла.

— Доброго вечора, міс Веде! — люб’язно сказав Цорн.

Жінка, не підводячись, кивком голови привітала Цорна.

Престо, глянувши на жінку, здригнувся. Це була якась потвора з видовженим обличчям, різко випнутим підборіддям і потилицею, з дуже товстим носом і губами. У неї були величезні руки і ноги.

— Яка вона страшна! — тихо сказав Престо, коли вони минули хвору.

— Так, потворна, — відповів лікар. — Чи повірите ви, що ця жінка ще недавно вважалася справжньою красунею, що всього два роки тому вона взяла в Чікаго приз краси? І, повірте, вона справді була надзвичайно красива. У мене є фотографія, де вона знята до хвороби. Я покажу вам її.

— І що ж її так спотворило?

— Без будь-якої видимої причини у неї почали розростатися кістки обличчя, головним чином підборіддя, кінці пальців рук і ніг, а також ребра і остисті відростки хребців. Хвороба почалася загальною кволістю. Ця хвороба зветься акромегалія і залежить вона від хворобливого збільшення, найімовірніше опуху передньої частини гіпофіза. Якби це трапилося в дитинстві, вона стала б велетнем, а в двадцять років вийшла отака потвора. А втім, штучно я міг би створити велетня із дорослої людини.

— Вона безнадійна?

— Зовсім ні. Як тільки нам пощастить привести у неї до норми функції придатка мозку, форми її тіла зміняться самі собою.

— Ви хочете сказати, що її кістки знову зменшаться і вона стане схожою на саму себе?

Цорн кивнув головою.

— Хіба це, справді, не здається чудесним? А ви кажете про сталість форм тіла людини. Немає нічого сталого. Все тече, все змінюється.

ГОРМОНИ, ГІПОФІЗИ…

Друга ніч минула для Престо майже так само погано, як і перша. Він довго не міг заснути. Сидячи в глибокому сап’яновому кріслі, він перебирав у пам’яті хвилюючі враження дня. Чарівна жінка, перетворена злою недугою в якусь страшну відьму, карлики, велетні, і серед усіх цих потвор та чудовиськ доктор Цорн, мов чарівник, який збирається зруйнувати злі чари і повернути всім виродкам вигляд нормальних, здорових людей.

Престо починав дрімати, і йому примарилося, що жінка-потвора з величезним підборіддям підводиться із свого крісла, йде до нього і, простягаючи свої величезні руки, каже:

«Я люблю тебе, Тоніо, наречений покинув мене. Але ти мені подобаєшся більше, ніж наречений. Обоє ми потвори. Ми варті одне одного. І ми народимо потвор, яких не бачив світ… Вони будуть такі смішні, що всі люди подохнуть зо сміху. І тоді земля дістанеться в спадщину нашим нащадкам, над ними вже ніхто не сміятиметься, бо всі будуть страшенно потворні. І потворність вважатиметься за красу. І найпотворніший вважатиметься найкрасивішим…»

Тоніо прокинувся в холодному поті.

«Який гидкий сон…» подумав він. І раптом швидко сів на ліжко і схопився за голову. Одна думка вразила його: «Я втік у сні від страшної міс Веде. А хіба я сам кращий? Так, Гедда Люкс була права, тисячу разів права, що знехтувала мною. Який