Юрій Оліферович Збанацький - Морська чайка

— Я вип'ю, — сказав він. — Я його люблю.

Але й він випив усього півпляшки, а решту таки довелося вилити.

Йдучи від «Голубого Дунаю», чули, як бідкався Жорка:

— Ех, це б музику! Потанцювати б по-аахідно… Коська ляпнув себе по лобі:

— Чорт! А коти голодні?

Тільки тепер і я згадав про свою чайку. Чайка теж, мабуть, очі досі продивилась, виглядаючи мене з рибою.

— Пішли вудити, — запропонував Коська. — А ввечері концерт влаштуємо. Для Жорки з Івом. Згода?

Переганяючи один одного, ми помчали до моря.

Коли б Коська знав, чим закінчиться той «концерт», він, мабуть, не старався б так його влаштовувати.

Десь перед заходом сонця, наловивши бичків, ми повернулися з моря. Спочатку погодували котів. Потім ми з Павликом пішли годувати чайку, а Коська з Славиком та іншими хлопцями залишились у хлівчику. Ще вдень ми змовились пожартувати над Івом та Сімоною.

По дорозі нас зупинила Санка. Вона на цей раз нічого не читала і була в якомусь піднесеному настрої.

— Даньку! Куди ти? А я теж з тобою.

Мені не дуже було до вподоби таке панібратство, але я змовчав. Що ж поробиш, коли людина сама почуття міри не знає, напрошується в компанію тоді, коли їй не дуже раді. Дати від-когаа Санці я не насмілився, бо моя мама дуже поважає тьотю Надю.

Санка пішла з нами. По дорозі вона невгавала:

— Я тільки що одну книгу закінчила. Така книга, така книга, що я просто не можу! Я так переживаю, так переживаю. Там до останньої сторінки не знаєш, хто ж справжній шпигун. А я не люблю заглядати наперед. У мене є подруга Ліза — вона десь у піонерському таборі відпочиває — так вона як читає? Слово там, слово там, а потім прочитає кінець і вже хвастає, що прочитала першою. Вона не може втерпіти, щоб одразу ж не заглянути в кінець книги. А я терпляча. Я читаю до кінця.

Ні, Санка, мабуть, схибнулася на цих шпигунах та пригодах! Але ми з Павликом мовчки слухали її теревені.

— До останньої сторінки я навіть не запідозрювала, хто ж шпигун! І хто ж, ви думаєте, виявився шпигуном? Марія Іванівна! Виявляється, той шпигун вдягнувся в жіночий одяг і видавав себе за таку веселу дівчину-офіціантку, яка працювала в їдальні, де часто обідав винахідник Аксилафонтов… Ні, ви тільки подумайте — він удавав з себе веселу безтурботну дівчину!

Сапа була дуже обурена підступністю шпигуна. І я вирішив зсадити її з хмар на землю та зштовхнути лицем до лиця з справжньою дійсністю.

— Ат, — кажу, — все то вигадки! Вигадують, щоб краще читали. А справді такого не буває.

Вирішивши, що коли Санка піонерка і, крім того, донька тьоті Наді, я відкрив їй нашу таємницю:

— А ми цієї ночі справжнього шпигуна ловитимемо.

Санка аж зупинилась від подиву та несподіванки, розгублено закліпала очима.

— Справжнього?

— Найсправжнісінького. Він з моря хоче вилізти на берег, а ми його спіймаємо.

За скельцями окулярів заздрісно загорілися в Сапи очі, а її худі щоки спалахнули від хвилювання.

— Справжнього шпигуна? Не з книжки?

Ми з Павликом розсміялись. Ну й недовірлива ж ця Санка! Видно, вона не вірить в живих шпигунів, вони для неї існують лише в пригодницьких книгах.

Тоді я, примусивши Сану поклястися, щоб вона тримала язика за зубами, розповів їй про розмову дідуся з старшим лейтенантом і про те, що ми домовились з хлопцями вартувати цієї ночі біля моря.

— Яз вами! — не задумуючись, оголосила Сана.

— Ще тільки дівчат нам і не вистачало, — хмикнув Павлик. — Не дівчаче то діло — ловити шпигуна.

Санка обурилась:

— А коли я теж хочу побачити живого шпигуна і спіймати його?! Я вже знаю, як з ним треба поводитись. Я про це стільки читала…

Я й не радий був, що розповів про все це дівчині. Думав, так собі, похвалюся перед нею, зіб'ю з неї трохи пиху, аби не думала, що тільки в книжках і існують шпигуни, а воно бач як вийшло? А що, коли справді дівчисько вчепиться за нами та прийде на берег? І я вирішив відмовити Санку від цього задуму.

— Але ж треба всю ніч не спати, — кажу. — А вночі на березі моря і страшно, і небезпечно. А шпигун і вистрілити може.

— Хай, — уперто кива» головою Оксана.

— А потім… А потім твоя мама побачить, що тебе немає вдома, та зніме крик на все селище, а шпигун перелякається і втече. Думаєш, не може такого бути?

— Не може! Не може! — твердила своє Санка.

— А отже, й може. А тоді ми через таку необережність проґавимо ворога. Хай уже ми його спіймаємо, то й тобі покажемо.

— Я сама хочу ловити. А мама ні про що не довідається. Я зроблю з ковдри та подушки опудало — так завжди роблять в кіно та книгах, коли хочуть обдурити маму, — і покладу замість себе у ліжко.

Я побачив, що Сану нічим не відговориш., — Ну, коли так уже хочеш, то приходь. О дванадцятій годині до великої скелі.

Павлик швидко зиркнув на мене і, збагнувши мій обман, відвернувся вбік, пхикнув у кулак.

— Добре! Я прийду. Думаєте, злякаюсь?

Ми наблизились до нашого подвір'я. Я думав, що Сана не піде за нами,