Олександр Семенович Іванченко - Дорогами Маклая

н з усякого становища задоволена, отже, якщо в мене поганий, не милий мені чоловік, я однаково повинна лишитися з ним», або: «Жінки мають бути задоволені своїм поганим, а як дехто з них гадає, нестерпним становищем».

Усе це випливає з цієї фрази.

Хоча Ви мене особисто й мої погляди мало знаєте, все-тики дивно, як Ви не примітили, що ця фраза «усе мені байдуже» є цілковитою протилежністю моїй вдачі. Це мені все байдуже?! Це я всім задоволений?!

Ви кажете далі: «Забудьте на якусь мить, що Ви пишете жінці, може, це змусить Вас не бути таким байдужим». Я можу лише сказати на це, що Ви мене зовсім не знаєте. Я завжди відчуваю більшу симпатію до бідних і тих, хто перебуває в поганих політичних та соціальних умовах; у мене більше симпатії до бідних і безправних, ніж до багатих і повноправних. У питанні стосунків між чоловіками і жінками в чоловікові я вбачаю багатого й повноправного, а в жінці —бідну й безправну.

Усе Вами написане Ви могли адресувати комусь іншому (хто інакше дивиться на речі), але. не мені.

Далі: я пишу тоді, коли хочу щось сказати або сповістити, і пишу те, що мені треба, а не «пустопорожні фрази».

На «пустопорожні фрази» він не має часу, а для жінок і поготів. Хоча він і співчуває їх соціальному становищу, — , зараз вони його зовсім не цікавлять. Він весь — у майбутній революції.

Та ось минув рік, Маклай успішно склав екзамени одразу за два факультети: філософський і юридичний — і раптом… з Гейдельбергом пориває. Ми бачимо його вже в Лейпцігу на медичному факультеті. А ще через рік — в Ієні, де він вивчає порівняльну анатомію і зоологію.

Які були пристрасті, і ось усе згасло. Що ж сталося? Чому Маклай, який писав матері, що в Гейдельберзі він розпочав навчання й тут хоче його завершити, раптом змінює університет? А як же недавні польські друзі, де Миклашевський?

Сам Валентин Валентинович Миклашевський у своїх пізніших спогадах нічого не пояснює. Торкаючись цього періоду Маклаєвого життя, він говорить лише про те, що в 1865 році він вийшов з усіх польських організацій і політикою більше не займався. Що призвело до цього, ми можемо тільки здогадуватись. Певно, Маклай, розібравшись у політичних концепціях польських емігрантів, зрозумів, що з ними йому не по дорозі. Настроєний істинно революційно, він мріяв про справжню соціальну революцію інтернаціонального характеру. А польська еміграція, яка зробила Гейдельберг своїм політичним центром, прикриваючись революційними фразами, обстоювала, по суті, лише відділення Польщі від Росії без будь-яких подальших перетворень. Причому польські ватажки в Гейдельберзі відкрито виступали за збереження в майбутній незалежній Польщі кріпацтва, тобто вони прагнули свободи тільки для себе, а польському народові свідомо готували рабство. Зрозуміло, що Маклай із його світосприйманням лишатися і лавах таких «революціонерів» не міг. І не бажав, очевидно, більше з ними спілкуватися, тому й подався у Лейпціг, хоча медичний факультет був і в Гейдельберзі.

Тут, у Лейпцігу, у нього нікого нема. Маклай самотній і так захоплений навчанням, що за один рік встигає про йти повний курс медичного факультету. І зразу ж пер їздить в Ієну, де починає опановувати порівняльну анатомію і зоологію.

Про те, як він там жив, хотів докладно довідатися його французький біограф Габріель Моно. З цією метою він після смерті Маклая звернувся з листами до його колишніх ієнських друзів та знайомих. І ось що відповів Моно один них — швейцарський професор Герман Фоль, з яким Миклухо-Маклай мандрував на Канарські острови:

«Ви помиляєтеся, вважаючи мене щиросердим приятелем пана Миклухо-Маклая. Мені це, безперечно, приємно чути, проте істина вимагає признатися, що до щиросердих стосунків між нами було далеко. Наскільки я можу судині, в Ієні у нього був тільки один друг — молодий російський князь Олександр, Мещерський, що, незважаючи на і ній княжий титул, страшенно бідував, та ще, може, Лев Мечников, з яким вони стрічалися рідко, але дуже сердечно.

З Маклаєм в Ієні ми часто бачилися в клініці професора Геккеля, обмінювалися всілякими враженнями, потім (після нашої спільної подорожі на Канарські острови) він двічі а чи тричі гостював у мене в Женеві. Я бачив його бідування й кілька разів позичав йому гроші, та все це не виходило за межі звичайного товаришування. Хоча й не зовсім звичайного. Я не знаю, що мене вабило в ньому, нічого спільного в наших інтересах і характерах ніхто б не знайшов. На відміну від мене він був самозаглиблено мовчазний, сторонився жінок, хоча ієнські дівиці не давали йому спокою; не прикладався до вина і з великою огидою щодня випивав літр молока[43].

Серед студентів Ієнського університету він був особою примітною і, на мій погляд, одною з найерудованіших. Маючи феноменальну пам'ять і палко прагнучи знань, він. чумів у Гейдельберзі за рік скласти екзамени за два факультети, філософський і юридичний, потім у Лейпцігу, також через рік, став завершеним лікарем і приїхав до нас и Ієну, маючи намір учитися знову ж таки на двох факультетах одразу. За два роки він і порівняльною анатомією тп зоологією оволодів на рівні магістра кожної з названих наук і міг одержати кафедру, та на всі умовляння відповідав затято «ні».

Як я вже згадував, жіноцтва він уникав, але ось одна деталь, що вразила всю нашу клініку. У нас помирала від саркоми дев'ятнадцятирічна дівчина, яка перед смертю, очевидно, закохалася в Маклая і, плачучи, просила, щоб він, коли вона помре, зробив з її черепа абажур для настільної лампи. Заспокоюючи нещасну, він пообіцяв виконати її дике прохання. Та жоден з нас, хто чув цю обіцянку, і не подумав сприйняти її всерйоз. Яке ж, одначе, було наше здивування, коли ми довідалися, що свого слова він дотримав!

Взагалі я не майстер розповідати й боюся,