Редьярд Джозеф Кіплінг - Мауглі

Той, хто був нам рідним Братом, сльози ллє гіркі!

До Людей іде Людина! (Як його любили в Джунглях!)

Сам іде, бо недоступні нам шлаки людські.

Через рік після великої битви з рудими собаками і смерті Акели Мауглі сповнилося чи не сімнадцять років. Та на вигляд хлопець здавався старший, бо робив багато фізичних вправ, добре їв і, як тільки йому було жарко, одразу купався. Тому він змужнів і виріс не по роках. Коли Мауглі приходилось що-небудь розглядати вдалині, він міг по півгодини висіти, тримаючись однією рукою за гілляку. Він здужав на всьому скаку зупинити оленя і, вхопивши його за роги, повалити набік. Він міг навіть перекинути великого сизого кабана з північних боліт. Мешканці Джунглів боялися раніше його розуму, а згодом на них почала наганяти страх і могутня сила хлопця. І коли Мауглі спокійно ішов куди-небудь, шепіт, що сповіщав про появу хлопця, очищав перед ним усі дороги. Проте очі його завжди світилися добротою і не спалахували навіть під час боротьби, як це бувало, наприклад, з Багірою: в очах хлопця появлялася лише зацікавленість і якесь збудження, чого сама пантера ніяк не могла збагнути.

Багіра іноді запитувала про те Мауглі, і він відповідав:

— Коли полювання невдале, я сердитий. А коли два дні блукаю з порожнім шлунком, я дуже сердитий. Невже цього не видно по моїх очах?

— Рот голодний, — говорила Багіра, — але твої очі цього не виказують. Полюєш ти, їси чи плаваєш — вони не міняються, як камінь у суху і мокру погоду.

Мауглі ліниво глянув на пантеру з-під своїх довгих вій, і Багіра, як і завжди, схилила голову. Вона знала свого господаря!

Юнак і пантера лежали на пагорбку біля Вайнгунги. Нижче них мріли зеленувато-білі смуги вранішнього туману. Зійшло сонце, і туман розплився чєрвонясто-золотистим морем, що ледь-ледь колихалося, а потім зовсім розтав. Навкісні промені сонця осяяли просохлу траву, на якій сиділи Мауглі і Багіра. Холодна пора кінчалась. Листя і дерева здавалися стомленими і побляклими. Від найслабшого подиху вітру здіймався шурхіт. Невеличкий листочок шалено бився об гіллячку, ніби потрапив у якусь струмину. Це розбудило Багіру. Вона вдихнула ранішнього повітря, глухо кашлянула, миттю перевернулася на спину і передніми лапами ударила листочок, що метлявся вгорі.

— Рік повернувся, — промовила пантера. — Джунглі йдуть уперед. Наступає Пора Нових Пісень. Лист знає це. Дуже добре.

— Трава суха, — відповідав Мауглі, нарвавши цілий пучок рослин. — Навіть Весняне Очко (маленька червона восковидна квіточка, що сурмочкою росте в траві), навіть Весняне Очко ще не розпукнулося, а Багіра… Хіба до лиця чорній пантері валятися на спині і розмахувати лапами, наче дика кішка?

— Аух! — видавила Багіра. Здавалося, вона думає зовсім про інше.

— Я кажу: хіба до лиця чорній пантері позіхати, вити і перекидатися? Не забувай, що ми Повелителі Джунглів.

— І справді так. Я чую, Людське дитинча, — Багіра квапливо перевернулася і сіла, струшуючи свої скуйовджені боки (вона саме линяла). — Звісно, ми Повелителі Джунглів! Хто такий дужий, як Мауглі? І хто такий мудрий?

У голосі Багіри звучали якісь дивні нотки. Це змусило Мауглі обернутися і глянути на пантеру, чи, бува, вона не глузує з нього. Адже в Джунглях багато слів, значення яких зовсім не таке, як їх звучання.

— Я сказала, що ми, безсумнівно, Повелителі Джунглів, — повторила пантера. — Що я поганого зробила? Звідки мені знати, що Людське дитинча вже не лежить на землі. Га? Можливо, воно літає?

Мауглі сидів, спершись ліктями на коліна, і дивився в долину, залиту денним світлом. Десь далеко внизу, поміж дерев, переривчастим, тремтячим голосом пташка виспівувала перші ноти весняної пісні. Та це лише тінь могутньої гучної пісні, яку вона щебетатиме пізніше. І все ж Багіра почула цей спів.

— Повторюю, що наближається Пора Нових Пісень, — загарчала пантера, помахуючи хвостом.

— Чую, — відповів Мауглі. — А чому ти тремтиш, Багіро?

Сонце ж пригріває.

— Це Ферао, Червоний Дятел… — озвалася пантера. — Він не забув. І я також повинна пригадати мою пісню. — І Багіра почала муркотіти і монотонно наспівувати, прислухаючись до свого голосу; але він її не задовольняв, і вона починала знову і знову.

— Ніде немає ніякої дичини, — промовив ліниво Мауглі.

— Братику, невже в тебе вуха заткнуті? Це ж мисливське слово, а я розучую свою пісню, щоб уміти, коли доведеться співати.

— Я забув. Коли настане Пора Нових Пісень, тоді і ти, і всі інші втечете й залишите мене одного, — похмуро сказав Мауглі.

— Ну, звісно, Братику, — почала Багіра, — ми не завжди…

— Я сказав, що завжди, — заперечив сердито Мауглі, посварившись пальцем, — ви втікаєте, а я, Повелитель Джунглів, мушу блукати сам. Що сталося минулої весни, коли я хотів набрати цукрової тростини на полях Людської Зграї? Я вирядив посланця — саму тебе послав до Хаті, наказавши загадати йому, щоб він пішов і хоботом нарвав для мене солодкої трави.

— Хаті запізнився лише на дві ночі, — відповіла Багіра, трохи прищулившись, — а довгої солодкої трави, яку ти любиш їсти, він приніс більше, ніж будь-яке Людське дитинча може з'їсти за всі ночі дощів. Я тут нічого не винна.

— Хаті не прийшов тієї ночі, коли я послав за ним. Ні, він бігав, сурмив і бурмотів при місячнім світлі. Після нього залишився такий слід, ніби там три слони працювали, бо він не ховався за деревами. Осяяний місячним світлом, Хаті витанцьовував перед самими домівками Людської Зграї. Я бачив старого слона, але він не з'явився до мене. А я ж Повелитель Джунглів.

— То була Пора Нових Пісень, — дуже скромно відповіла пантера, — можливо, Братику, ти не промовив йому Владичного Слова? Послухай Ферао!

Напевно, поганий настрій Мауглі розвіявся. Юнак знову ліг, підклавши руки під голову, і заплющив очі.

— Я не знаю, або… мені байдуже, — промовив сонно Мауглі. — Давай спати, Багіро. Але мені важко. Я покладу