Олександр Остапович Авдєєнко - Над Тисою

хвилину. Повалені бурею грубезні буки, порослі мохом, зотлілі до чорноти або ледь-ледь зачеплені гниллю, лежали тут і там, по обидва боки стежки. І всі як один — кронами вниз до долини. Майже на кожному камені яскраво зеленів товстий плюшовий наріст моху, щедро насичений вологою. Відбитки ніг людей і звірів, залишені на м'яких місцях стежки, були наповнені каламутною дощовою водою. Іржаві джерела вибивались із бурих розколин у скелях.

Підніматися крутою, розмитою дощем стежкою, у звичайних, без шипів і залізних кішок, чоботях було дуже важко. Над полудень, незважаючи на величезний запас сили і усвідомлення, що переслідування неминуче, Кларк різко знизив темп. Потім без особливого опору дозволив собі зупинитися. Відпочивав цілих півгодини. Сидячи під великою темною ялиною, мало не до самого коріння вкритою довгими лапатими гілками, пін підрахував, скільки йому ще треба часу, щоб добратися до вершини гори Піп Іван, до румуно-радянського кордону. Якщо йти так, як сьогодні, якщо ніхто не перешкодить і він не зіб'ється з курсу, якщо зовсім не спати і відпочивати недовго, уривками, якщо вдасться забути, що ти голодний, то навіть у такому разі потрібна буде ніч, день і ще половина наступної, третьої безсонної ночі. Чи не багато? Чи не перекриють цього часу прикордонники усі найнеприступніші, глухі стежки?

Кларк скочив і рушив під гору.

Ліс скоро почав рідшати. Часто з'являлися галявки, усипані камінням, трав'янисті, з острівками білої ромашки. Проходячи через одну з таких галявин, Кларк раптом почув форкання коня і гучний дзвін кованих копит по кам'янистій стежці. Відступати було пізно: весь він на видноті, як на долоні. Трапилось те, чого так боявся Кларк. Назустріч йому, поруч з низькорослим, рябим, нав'юченим до відказу конем ішов чоловік у широкополому чорному капелюсі, в кожушку, вивернутому вовною наверх, в сиром'ятних постолах, з ціпком у руці.

Кларк, не зменшуючи кроку, зближався з людиною, яку він, не знаючи ні її прізвища, ні імені, ні звідки родом, ні її місцепроживання, добра чи погана, молода чи стара, прирік на смерть.

Верховинський пастух, зіткнувшись лицем в лице з Кларком, зупинився, стягнув капелюх і привітно, як добре знайомому, вклонився:

— Ось і ви! Здрастуйте! Ми вас уже два дні виглядаємо. Ви з Ужгорода, так? Ветеринар? Де ж ваш провідник?

Кларк мовчав, з цікавістю роздивляючись чоловіка, якому лишилося жити одну або дві хвилини. Волосся в нього попелясто-буре, з густою сивиною на скронях. Високий лоб поритий глибокими поперечними зморшками. Під темними бровами молодо світились великі сірі очі. М'ясистий ніс, щоки і підборіддя грубо обвітрені.

Понуре мовчання Кларка, його пильний погляд, що не віщував нічого доброго, злякав пастуха. Він перестав усміхатися і відступив назад, до коня, неначе шукаючи в нього захисту.

Кларк вистрілив.

Дуже розріджене повітря приглушило звук пострілу — його було чути не далі як за двісті метрів…

У бесагах не знайшлось нічого їстівного і корисного для Кларка. Він відтягнув труп за найближчі кущі, відвів коня в ліс, прив'язав до дерева, щоб його не було видно із стежки, і рушив далі. Але тепер він ішов осторонь від пастушачої дороги, Оленячим урочищем. Непроглядними хащами. За компасом. Відкриті місця зовсім обминав. Тільки коли настала темрява, він знову вибрався на пастушачу стежку. Насунула ніч, а Кларк все ще йшов. Удосвіта трохи відпочив. Спав на ялинових гілках, під відкритим небом. Рано-вранці, з першим проблиском дня, знову йшов.

Високогірний кордон наближався, але й сили Кларка вичерпувались. Дрібний рясний дощ, який почався ще позавчора, не вщухав. З півночі, від перевалів, одна за одною насували важкі, рихлі хмари, несучи в тепле Закарпаття нетравневий холод і вологу. В ущелинах з ранку до вечора не рідшав присмерк. Хвойні ліси, наскрізь просякнуті вологою, похмуро чорніли на гірських схилах крізь дим туману. Струмки, потоки і річечки шумно клекотіли на замшілих валунах і шалено мчали вниз, до Тиси.

Наскрізь промоклий, вкрай виснажений, — знесилений, Кларк змушений був кінець кінцем залишити непрохідні хащі Оленячого урочища і вийти на небезпечні полонини. Знову був великий риск зустрітися з людьми, але ще більшим і непереборнішим було бажання обсушитися біля палаючого багаття, поїсти пастушачого хліба, випити овечого молока і покурити.

Тоненький струмочок, який просочувався крізь смарагдовий мох, вивів Кларка на трав'янисту галявину, затиснену з трьох боків стрімкими скелястими схилами гірських вершин, що становили верхній пояс альпійських луків. Три пастушачі рублені курені — колиби — стояли біля джерела. Недалеко від них — відкриті загородки для худоби. Невеличка отара овець паслась на галявині. Слабкий вітерець, що повіяв у бік Кларка, доніс запаморочливий аромат кислої вовни і теплого молока. Хоч яка велика була спокуса, однак у Кларка все-таки вистачило витримки просидіти до темряви в ялиннику і розглядіти все, що йому потрібно. Вівчарів на полонині було мало — лише двоє. Їм допомагали три кудлаті вівчарки — вовкодави.

Подоївши овець, вівчарі злили молоко з дерев'яних відер у бочку, накрили її білим полотном, віднесли в льох, викопаний тут же, під горою, і пішли спочивати. Незабаром над крайньою колибою, над її широким отвором, прорізаним у покрівлі, здійнявся високий і густий стовп диму, виблискуючи іскрами. Вівчарі, як видно, заходилися вечеряти.

Насамперед Кларк вирішив досхочу наїстися. В льоху, як він догадувався, було не лише молоко, а й бринза і масло. Але як туди пробратися, не стривоживши собак? Він обійшов галявину гірським схилом і потім спустився до льоху з підвітряного боку. Собаки, чекаючи решток пастушачої вечері, лежали на порозі колиби і не зачули чужого.

Наївшись і взявши з собою; чималий кусок бринзи, Кларк залишив льох і готовий був знову цілу ніч йти по карпатських урвищах. Але не встиг він зробити й кілька кроків, як почув позад себе люте гавкання собак. Зупинився, міркуючи, як вигідніше зробити в його становищі: відбиватися від вовкодавів палицею, перестріляти їх, мовчки тікати, маскуючись під вовка («не втечеш — загризуть»), чи, нарешті, покликати на допомогу вівчарів? Вибрав останнє: дуже вже промок і змерз Кларк, обважнів, дуже вже хотілось йому просушитися і поспати хоч з годинку біля багаття, скурити цигарку, занадто