Річард Бах - Фантастика Всесвіту. Випуск 1

сер, ви ввірвалися сюди не постукавшися. Я з повагою ставлюся до вашого кабінету і гадаю, можу сподіватися того самого й від вас.

— Ваше ставлення до приватної власності останнім часом не дає вам права на таку обхідливість. На світанку мені зателефонував Маннергейм, волаючи, що ви позламували двері до його дослідної лабораторії і викрали препарат. Це правда?

— Позичив його, — сказав Філіпс.

— Позичив, о небо! — простогнав Голдблатт. — А вчора ви просто позичили тіло з трупарні. Який диявол опосів вас, Філіпсе? Ви хочете заподіяти собі фахове самогубство? Якщо так — скажіть мені. Нам обом стане легше.

— Це все? — спитав Філіпс навмисно спокійно.

— Ні! Не все! — закричав Голдблатт. — Клінтон Кларк казав, що ви просторікували про щось перед одним із кращих лікарів гінекологічної клініки. Філіпсе, ви збожеволіли? Ви ж нейрорадіолог! І якби ви не були таким гарним фахівцем, вас би вже викинули звідси.

Філіпс сидів, наче набравши у рота води.

— Лихо в тім, — промовив Голдблатт, трохи потамувавши свою злість, — що ви видатний нейрорадіолог. Слухайте, Мартіне, я хочу; щоб певний час ви не висовувалися, гаразд? Я знаю, що Маннергейм — наче скалка в сідниці. Не стійте йому на дорозі. І заради всього святого, не потикайтеся до його лабораторії. Його хлопці не люблять, коли хтось до них приходить. У будь-який час. А особливо коли там нишпорять уночі.

Вперше Голдблаттові очі пробігли захаращений кабінет Філіпса, і його нижня щелепа повільно відпала при вигляді такого неймовірного безладу. Він знову повернувся до Філіпса й мовчки дивився на нього цілу хвилину.

— Минулого тижня у вас усе було добре і ви чудово працювали. З самісінького початку, щойно ви прийшли, вас готували, щоб ви, кінець кінцем, зайняли цей кабінет. Я не можу зрозуміти вашої поведінки протягом останнього часу, я не можу зрозуміти, як ви допустилися того, що ваш кабінет такий захаращений. Але я можу сказати одне — якщо ви не дасте ради самому собі, вам доведеться шукати іншу роботу.

Голдблатт повернувся на каблуках і вийшов з кімнати. Філіпс мовчки дивився йому вслід, не знаючи, чи сердитися, чи сміятися. Після всіх надій на незалежність думка про звільнення вселяла жах. І Мартін перетворився на ураган цілеспрямованої діяльності. Він кидався по відділенню, контролював усі процедури, даючи чіткі поради, коли в цьому була необхідність. Продивився всі знімки, що накопичилися за ранок. Потім власноручно проробив лівобічну ангіографію у важкого хворого і переконливо довів, що хірургічне втручання непотрібне. Зібравши студентів, прочитав їм лекцію з томографії. Частина була в захваті, друга — в розгубленості, залежно як хто слухав. І між усіма справами він завалив Гелен відповідями на листи й повідомлення, що накопичилися протягом останніх днів. На довершення він викликав службовця, який розібрав Гори знімків черепа і склав їх у певному порядку, так що до третьої пополудні він устигнув пропустити шістдесят старих плівок крізь комп’ютер і порівняв дані з попередніми записами. Програма працювала чудово.

О третій тридцять він вистромив голову з кабінету і спитав Гелен, чи не телефонувала Крістін Ліндквіст. Та похитала головою. Він пішов до рентгенкабінету і перепитав Кеннета Робінса, чи не з’являлася молода жінка. Відповідь була заперечна.

До четвертої Філіпс пропустив ще шість знімків, і ще раз машина довела, що вона — кращий за нього радіолог. Вона розрізнила сліди обвапнення, що свідчили про можливість доброякісної менінгіоми. Знову, поглянувши на знімок, Філіпс мусив погодитися. Він відклав плівку і попросив Гелен розшукати хвору.

О четвертій п’ятнадцять Філіпс набрав номер Крістін Ліндквіст. Після другого гудка трубку взяла дівчина — її сусідка.

— Пробачте, докторе Філіпс, але я не бачила Крістін відтоді, як вона зранку пішла до Метрополітен-музею. Вона пропустила заняття об одинадцятій і о чверть на другу, що на неї несхоже.

— Послухайте, спробуйте розшукати її і попросіть, щоб вона мені зателефонувала, — попрохав Філіпс.

— Охоче. Щиро кажучи, я вже трохи непокоюся.

За чверть п’ята Гелен принесла на підпис надруковані протягом дня листи. Вона збиралася надіслати їх, ідучи додому.

Відразу після половини на шосту з’явилася Деніс.

— Здається, ладу більше, — промовила вона, із задоволенням озираючись на всі боки.

— Сама видимість, — сказав Філіпс тієї хвилини, коли лазерний сканер вихоплював у нього з рук чергову рентгенограму.

Він причинив двері й міцно обійняв Деніс. Він не хотів відпускати її, а коли, нарешті, розтулив руки, вона поглянула на нього знизу вгору й сказала:

— Чудесно, та чим я це заслужила?

— Весь день я думав про тебе й знову переживав кожну хвилину минулої ночі, — йому страшенно хотілося поговорити з нею про те відчуття непевності, розбуджене ранковою розмовою з Голдблаттом, і сказати, що хоче, щоб вона була з ним до кінця його життя. Але на лихо, в нього не лишалося часу для роздумів, і як не шкода було її відпускати, хотілося побути на самоті. Принаймні певний час. Коли вона нагадала, що обіцяла приготувати обід, він завагався. Побачивши її ображений вираз, промовив: — Я думав, що коли пощастить зробити добрячий ривок із цими старими знімками, можливо, ми могли б з’їздити на острів у суботу ввечері.

— Було б пречудово, — промовила Деніс, танучи. — Так, до речі, я телефонувала до гінекології і мені призначили на завтра біля полудня.

— Добре. З ким розмовляла?

— Не знаю. Та вони були дуже люб’язні й, здавалося, щиро були раді прийняти мене тоді, коли мені зручно. Слухай, якщо закінчиш рано, чому б тобі не зайти до мене?

Приблизно через годину після того, як пішла Деніс, з’явився Майклз. Він був у захваті від того, що Філіпс нарешті по-справжньому взявся за роботу над програмою.

— Вона перевершує всі мої сподівання, — зізнався Мартін. — Жодного разу жодної помилки.

— Казково, — зрадів Майклз, — можливо, ми пішли набагато далі, ніж передбачали.