Наталена Андріанівна Корольова - Quid est Veritas?

Понтієм мусить перебувати і Прокула в час урядових відвідин Єрусалима Пилатом.

— До цього стовпа прив’язують ще не осуджених обвинувачених, бичують їх і по бичуванні знов допитують. Коли й по бичуванні відповідь та сама, її визнають за правдиву. Це наш закон… — пояснює іронічний голос ідумейця.

Але ж інший голос, переляканий, хлипаючий, голос Аретузи, будить Прокулу…

— Боги великі! Це ж тільки сон!.. Надворі вже білий день!..

Єрусалим повен ще голоснішого крику… Але до Прокулиного кубікулуму долітають бризки того розбурханого моря.

— Що там? — питає матрона схвильовану рабиню.

— Сьогодні, світла доміно, останній день суду над Галилейським Пророком, — говорить Аретуза, а її очі повні сліз.

Плаче над моєю хворобою? З переляку?.. Чи над тим Раббі?..»

І рід слова «Раббі» свідомість вертається до Прокули.

Жах, що пережила його у сні, знову обхоплює її:

— Арете! Біжи! Скажи панові, щоб прийшов негайно…

Невільниця здивовано і злякано підіймає очі:

— Таж світлий прокуратор чинить суд, ясна доміно…

— Тоді… біжи сама… скажи йому… конче скажи… Я прошу! Хай нічого злого не зроблять тому праведному!.. Так багато перетерпіла я цієї ночі, у сні, за нього…

…………………

З того дня три дальші доби пробула матрона без свідомості. Часами здавалося, що вона не живе…

Але хвороба піддалася. Чи лікарським знанням, чи кадилам жерців, бо й одні та другі пробули весь той час при ліжку дружини прокуратора.

— Таж, мабуть, — як казала Аретуза, — «чарами недуга прийшла, чарами й відійшла!»

Прокула видужала.

Однак спочатку ніби густа мла затягла перед нею світ.

— Немов я поза межами його! Або… поза межами життя!.. — дивувалась із свого стану матрона.

Жила без болісті. Але й без бажань. З порожньою думкою, з безвиразним поглядом очей, відзвичаєних від сну.

— Немов голос кличе мене… Але слів не чую… Не знаю, чий то голос і куди він мене кличе…

Часами їй здавалося, що то голос Кая…

Тоді тривожилася. Бо від часу, як Кай відплив до Таррагони, ще й досі не було гінця з листом… Ані звістки з дороги через зустрічних мореплавців!

— Може, Кай не ступає вже по землі живих? — думала, але мляво, як крізь сон…

І тільки чомусь про єдину справу не могла згадувати байдуже: навіщо послали разом із Каєм малу Гелу?

Ліпше було б лишити тут цю таємну істоту! Може, тепер була б «попередила»… якщо загрожує якась небезпека. Але малу муринку відіслано до Таррагони в дарунок богові-покровителеві, романізованому іберійському богові світла Абеліонові[258], що став «паладіумом» там, у тій Таррагоні, давній Преторії й оселі роду Понтіїв.

Було це бажання Пилата, щоб Кай передав Гелу Аполлодорі, жриці Абеліоновій.

— Єдино жриця-пітоніса цього бога, Аполлодора, зможе пробудити дух цієї дивної дитини! — гадав Пилат.

Але минали дні… А з ними минула й Прокулйна отерплість…

Дух її, твердий римський дух, знову набирав властивої їй незламності.

Стала знов урівноваженою Юстіцією…

— … Не тільки Пилатової оселі, але й цілої провінції! — любив жартом говорити Понтій.

Однак по дивній недузі лишилася не менш дивна пам’ятка: незрозумілий знак на Прокулиній правиці! Зверху на руці з’явилася немов свіжозагоєна рана, у блідому німбі білішого за шкіру круга[259].

Надаремно лікарі, жерці та чародії пробували різних молитов, заговорів, мастей, навіть припікання розпеченим залізом… Знак не зникав. Виглядав уже таким самим, як з’явився вперше.

Тоді Прокула сховала його під ювелірною варварською оздобою: великою гемою[260] у філіграновій пряжці.

Закриваючи собою той дивовижний знак, пряжка трималася ретязьками, що прикріплювали її до двох перснів угорі й до браслета на руці. Робили її таким способом нерухомою, нездібною зсунутися із свого місця.

«Кожний з нас має свою таємничу рану!» — з гіркістю думав Пилат щоразу, коли його погляд торкався тієї Прокулиної оздоби.

І це була правда.

Клавдія Прокула мала рану на руці. Пилат — у серці. Тяжко було судити, чия була важча.

За той час прокуратор змінився до непізнання. Навіть найближчі до нього особи не могли збагнути, що сталося з ним так раптом.

— Чари! — шепотіли невільники Пилатової фамілії[261], перелякані могутністю жидівських заговорів та ворожбитства…

«Утома… І огида до цього народу!» — мовчки вирішила в дусі Прокула.

«Страх! Уперше в житті прокуратор злякався!.. Злякався своїх ворогів тут та їхніх доносів у Римі!» — з глибоким сумом пояснював собі намісників стан сотник Корнелій. І не підіймав на Пилата очей, щоб не прочитав у них прокуратор недобре приховане співчуття та невтаємний сум…

Злякався!..

Злякався погроз підкупленої ідумейцем вуличної юрби, мстивої злоби гебрайських священиків…

Злякався чергових доносів… Ніби мало їх було раніш? Немилості цезаря, що в найгіршому випадку примусила б його витримати ще якийсь час на почесному вигнанні в тій самій Юдеї…

Здригнувся духом і відступив від своїх життєвих засад він — Пилат Справедливий! — як писав про нього у своїх листах-доносах навіть його запеклий ворог,