Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

кільця тривало зовсім недовго. Світла стрічка змінювалася на очах. Спочатку на ній з’явилася шагрень[99]. Шагрень перетворилася на складний візерунок смуг, вузлів, спіралей. Відтак означився рельєф — ділянки більш піднесені й заглибини, в яких просвічували далекі зірки. Поступово проступали барви. Вони густіли, яскравіли, і, нарешті, дивний світ, до якого наближався планетоліт, перетворився на фантастично строкате кришиво різноколірних частинок усіляких обрисів, форм і розмірів. Це кришиво поволі пливло під планетольотом, подібне до велетенської річки, освітленої спокійним перламутровим світлом близької планети. У єдиному русі всього потоку існували якісь свої течії, протитечії, «водоверті», відображені візерунками різноколірних частинок. Цей візерунок змінювався дуже поволі, але неухильно. Одні смуги й спіралі зникали, інші проступали, видозмінювалися, ускладнювалися.

Рей подумав, що в цих нескінченних перетвореннях наявне якесь особливе, таємниче життя дивовижних кілець цієї все ще загадкової планети.

Околиці Сатурна вивчаються вже декілька років, та лише щойно тепер космонавти Землі дісталися до його кілець. Несподіванки тут чекали на кожному кроці. Це був дивовижний природний музей гірських порід, мінералів, елементів і водночас велетенська природна лабораторія, де в космічному вакуумі в умовах нерозгаданих ще випромінювань гігантської неостиглої планети, продовжувалося мінералоутворення, росли різнобарвні кристали невідомих сполук. Третє кільце містило цілий океан загадок. По суті, кожен його фрагмент заслуговував на те, щоб стати темою окремого дослідження…

Їх політ був пошуковим. Треба було встановити переважаючі мінерали й елементи, з’ясувати умови експлуатації тих, яких на Землі й на планетах земної групи залишилося мало. У зовнішніх кільцях переважав лід. У кришиві його млинчастих фрагментів, оточених дрібнішими уламками, аж до окремих кристалів, лише зрідка траплялися мінеральні частинки невеликих розмірів. Проте вже у внутрішніх зонах другого кільця уламків гірських порід і мінералів стало більше. Вдалося виявити скупчення частинок, збагачених бором, магнієм, титаном, рідкісними землями[100]. Це було важливе відкриття, важливе, перш за все, з практичної точки зору. Воно одне виправдовувало витрати на їх експедицію. Але потім очам дослідників відкрився вражаючий мінеральний світ третього кільця, і, нарешті, ця вчорашня знахідка Стіва…

Чи може вона служити доказом існування неземної цивілізації? Цивілізації нескінченно стародавньої і, найпевніше, загиблої задовго до появи на Землі людини. Рей був переконаний, що може, тому йому так кортіло побачити все самому…

Настали хвилини напруженого очікування. Стів у кріслі пілота, Рей біля ілюмінатора прямого огляду уважно вдивлялися в багатоколірний візерунок мінерального царства третього кільця, над яким поволі пропливав планетоліт. З висоти всього двадцяти кілометрів краєвид, що відкрився оку, водночас і приголомшував і зачаровував. Весь простір під планетольотом застилав казковий килим, немов витканий на чорній основі з нескінченного розмаїття кольорів і відтінків. У чорноті основи просвічували зірки південної півкулі небесної сфери Сатурна. Вдалині, там, де різнобарв’я килима, поступово блякнучи, зливалося з чорнотою навколишнього простору, починався розсип зірок. Спокійне перламутрове світло величезної планети, що займала все поле зору зліва по борту, осявало цей застиглий божевільний сплеск барв, підсилюючи їх контрастність різкою шагренню тіней.

— Фантастика якась! — пробурмотів Рей, відриваючись від ілюмінатора.

— Атож, — підтвердив Стів. — Не можу уловити сигналів радіозонда. Ми вже давно увійшли в радіус його дії.

— Перешкоди?

— Ні. Перешкоди на інших частотах. У маяка ультракороткохвильовий діапазон. Сатурн на ньому зазвичай не розмовляє.

— А що чутно в діапазоні частот маяка?

— Нічого. Абсолютна тиша.

— Значить, ще не долетіли?

— Дурниці! Бачиш цей блакитний овоїд[101] з райдужною облямівкою? Це було близько від нього. Ми маємо знаходитися над маяком. А він мовчить…

— Дозволь, я спробую, Стіве, — почувся спокійний голос Електронного Наставника.

— Можеш зайняти крісло другого пілота.

— Дякую.

Влаштувавшись у кріслі другого пілота, ЕН обережно вклав мізинець лівої руки з металевим наперстком на кінці у спеціальне гніздо на панелі управління. В кабіні стало тихо. Стів уважно вдивлявся в контрольні екрани. ЕН, випроставшись у кріслі, сидів цілком нерухомо. Рей знав, що в такі миті ЕН сам ставав однією з ланок складного ланцюга приладів космічного корабля.

Покинувши ілюмінатор прямого огляду, Рей підійшов до пульта управління і зупинився за кріслами пілотів. Інформація, яку безперервно подавали екрани, не залишала сумнівів. Район був той, але радіомаяк не озивався. Нарешті ЕН ворухнувся.

— Ну? — питально промовив Стів.

— Ти маєш рацію. Сигналів зонда немає.

— Чому?

— Вийшов з ладу. Якась аварія.

— Треба було для контролю залишити другий маяк, — відзначив Рей, покусуючи губи й насилу стримуючи ладне прорватися роздратування.

— Може, залишити їх з десяток? — огризнувся Стів.

— Ну а що ти пропонуєш тепер робити?

— Спробуємо знайти так.

— Легко сказати.

— І не таке бувало. Ми пошуковики. Спустимося до десяти кілометрів…

— Змушений внести заперечення, — сказав ЕН. — Ми на допустимій межі дальності для планетольотів даного типу. Подальше зближення з необстеженими космічними об’єктами протипоказано.

— Допустимі межі встановлюють люди і, коли необхідно, змінюють їх.

— В даному випадку необхідність відсутня.

— А що ти пропонуєш, ЕНе? — Рей визнав за необхідне втрутитися.

— Спробувати уточнити місцезнаходження фрагмента звідси за допомогою голограм Стіва і вислати малу ракету.

— Я думаю, це буде правильно, Стіве.

— Ти — капітан. — Стів знизав плечима.

— У такому разі стабілізуй планетоліт над центром блакитного овоїда. Він, імовірно, потрапив на один з твоїх учорашніх кадрів.