Анна Зегерс - Сьомий хрест

Якби вони довше йшли разом, він охоче поділився б своїми думками з цією людиною. Скільки признань чує в дорозі той, хто сам мовчить!

— От ми й прийшли. Скажіть, це не дуже вас обтяжить, якщо ви візьмете з собою кількох хлопців?

— Анітрохи, — відповів Георг, якому від хвилювання аж перехопило горло.

— Мій колега обіцяв узяти їх до себе. А з рештою ми ще погуляємо трохи по берегу, почекаємо на човен. «Може, й малий з бумерангом поїде зі мною», — подумав Георг…

Але коли хлопці втретє зробили перекличку, хлопчик з бумерангом потрапив, на жаль, до групи вчителя.

А Щупачка вже привезли у Вестгофен. Виявилося, що він добре вміє описувати — точно й дотепно. Такі гультяї, як він, звичайно дуже спостережливі. Вони на диво бездіяльні, і їх спостереження лежать недоторканним капі талом у них у голові. Тому такі люди часто стають чудовими помічниками поліції. Щупачок детально розповів поліційним комісарам, як його вчорашній супутник на смерть перелякався, коли вони дійшли до Петерсау.

— Пов’язка у нього була зовсім свіжа, марля біла мов сніг, чисто тобі перзіль-реклама. Цьому хлопцеві бракувало щонайменше п’яти зубів, трьох згори і двох унизу, бо нагорі дірка була ширша. А з одного боку, — Щупачок запхнув зігнутий вказівний палець собі в рот, — був отакенний шрам, або, як би це сказати, ну, наче хтось хотів розтягнути йому рота аж до лівого вуха.

Щупачка відпустили з подяками й вигуками «хайль».

Тепер лишалося тільки встановити, що це та сама куртка. Тоді можна буде передати на всі мости й вокзали, на всі поліційні ділянки й пости, на всі переправи й пристані — словом, по всій країні — останні прикмети втікача.

— Фріце, Фріце, — лунало по всьому училищі Дарре, — твою куртку знайдено!

Коли Фріц почув це, йому аж в очах замерехтіло. Він вибіг надвір. За сараєм уже закінчили ремонтувати дорогу. Фріц заглянув у оранжерею. Садівник збирав насіння достиглих бегоній, щоб їх зразу ж і посортувати.

— Моя куртка знайшлася.

Не повертаючись, садівник сказав:

— Ну, тоді вони його скоро спіймають. Радій!

— Чого це я маю радіти? Віддадуть мені пропотілу, брудну, замизкану куртку!

— А ти спочатку подивися на неї, може, це зовсім і не твоя.

— Пливе! — закричали хлопці.

У тихому повітрі вже було чути пахкання мотора. Світлий слід за кормою, що перетинав річку, тягнувся за човном мало не до самісінького берега. Вранішнє сонце кидало свій гарячий промінь то на шарф човняра, то на птаха на льоту, то на білу стіну на березі, то на далеку дзвіницю серед горбів, немов саме ці предмети були варті того, щоб їх назавше закарбували в пам’яті.

Вони спустилися короткими кам’яними сходами по причалу, але надто рано, бо човен ще не підійшов. Кожен відчував, ніби його істота роздвоюється, і та частина, що вічно прагне полинути кудись у далечінь, прагне перебувати у вічному русі і ніколи не зупинятись, відділяється від другої частини, що прагне навіки лишатись нерухомою і незмінною: перша частина упливає з великою рікою, а друга тулиться до берегів, чіпляється за села, набережні й виноградники.

Навіть хлопці притихли: там, де тишу не проганяють, вона проникає глибше, ніж гуркіт сурм і барабанний бій.

Георг побачив вартового на тому березі. Чи завжди він там стоїть? Чи не на нього він чекає? Хлопці оточили Георга, потягли вниз по сходах, стовпилися навколо нього, підштовхуючи до човна. Але Георг дивився тільки на вартового. «Розсуньтеся, хлопці, пропустіть мене, я стрибну!» Непоганий кінець — якби йому не поталанило. Георг підвів очі. Далеко позаду лежав Таунус, де він раніше частенько бував, навіть ходив з кимсь збирати яблука, але з ким саме? Ага, з Францом… Мабуть, і зараз є яблука: адже настала осінь. Хіба на світі буває щось чарівніше? І небо вже не імлисте, а безхмарне, сіро-блакитне.

Нараз хлопці змовкли й теж поглянули туди, куди цей чоловік дивився таким дивним поглядом, але анічогісінько не побачили: мабуть, птах уже полетів. Човнярова жінка почала збирати гроші за проїзд. Вони вже минули середину річки.

Вартовий пильно стежив за човном. Георг, не відводячи очей від вартового, опустив руку у воду. Всі хлопці теж опустили руки. Мана якась, та й годі! «Але як вони тебе зараз схоплять, відвезуть назад і катуватимуть, ти пошкодуєш, що не покінчив з усім так легко».

Від училища Дарре до Вестгофена машиною не треба їхати й п’яти хвилин. Думаючи про Вестгофен, Фріц уявляв собі щось жахливе. Але він побачив там тільки чистенькі на вигляд бараки, великий, старанно виметений майдан, кількох вартових, кілька платанів із зрізаними верхівками, тихе осіннє сонце.

— Ви Фріц Гельвіг? Хайль Гітлер! Вашу куртку знайдено. Ось вона.

Фріц скоса глянув на стіл. Там лежала його коричнева куртка, новенька, зовсім не брудна й не закривавлена, як він собі уявляв. Лише внизу на рукаві була темна пляма.

Він запитально глянув на комісара. Той, посміхаючися, кивнув йому. Фріц підійшов до стола, помацав рукав. Потім опустив руку.

— Ну, це ж ваша куртка, — сказав Фішер. — Правда ж? Надіньте її, — додав він, посміхаючись, бо Фріц вагався. — Ну ж бо! — Комісар підвищив голос. — Чи, може, це не вона?

Фріц опустив очі й тихенько сказав:

— Ні.

— Ні? — перепитав Фішер.

Фріц впевнено хитнув головою, всі отетеріли.

— Придивися пильніше, — сказав Фішер. — Чому це не твоя куртка? Ти бачиш