Володимир Леонідович Кашин - Тіні над Латорицею

— Ох, вже мені ці висновки! — похитав головою Коваль. — Товаришу Самопалов, — звернувся до лейтенанта, — у вас є запитання до водія?

— Права і техпаспорт на машину, — мовив інспектор.

— Будь ласка, — таксист простяг свої папери.

— Поки лейтенант зайнятий вашими документами, Петре Васильовичу, — сказав Коваль, — розкажіть ще раз, як і коли виїхали з Хуста, як повернулися назад.

— Виїхав десь після десятої вечора.

— За місцевим часом чи московським?

— Ми за місцевим їздимо, як люди звикли. Тільки коли в аеропорт веземо чи до поїзда, тоді уточняємо.

— Далі.

— Довіз цього клієнта, висадив, потім думаю, чого даремно стирчати цілу ніч. Поїхав до готелю — нікого в Хуст немає. Там іще один мотор чекав, аж із Рахова. Повернувся додому порожняком, чого ж стояти. От наче й усе.

Лейтенант повернув Косенку документи.

— Дорогою поламок не було?

— Ніяких поламок. «Волга» ж нова.

— Добре, товаришу Косенко. Можете повертатися у Хуст. Давайте відмічу повістку.

Коваль провів поглядом водія, який, виходячи з кабінету, не втримався і пробурмотів собі під ніс: «Я ж казав, що нічого нового. Так ні, викликають…»

У коридорі більше нікого не було. Круглий електричний годинник на будинку пошти і телеграфу показував без семи хвилин шістнадцяту.

— Що ж, почекаємо, товаришу лейтенант… Коли вже це пекло закінчиться? Треба внести пропозицію: у кожному кабінеті змонтувати холодний душ, — пожартував Коваль. — Непогано було б, га?

— І в камері попереднього ув'язнення так само, — підтримав автоінспектор підполковника, і обоє розсміялися.

— Зараз би у Дніпро, головою вниз.

— А ви на Латорицю підіть. Який у нас пляж! Тиждень не було дощів — вода чиста, течія не дуже бистра.

— Річка хороша. Але нашому Славутичу не конкурент. У Києві бували?

— Бував. Всюди своя краса. Де людина виросла, те місце їй найдорожче і краса ближче до серця.

— З цим згоден. До речі сказати, на Дніпрі я теж рідко буваю. Раз-другий на рік. Хоч дуже люблю половити рибу… Рівно шістнадцять нуль-нуль, — відзначив Коваль, виглянувши у вікно і побачивши водія Дибу, який наближався до будинку міліції.

Ужгородського таксиста Олексія Федоровича Дибу підполковник впізнавав здалеку. Така це була яскрава постать.

Коли Коваль уперше викликав його і побачив, як той переступив поріг кабінету, то подумав: «Бувають же такі незвичайні люди, постаралася природонька». І ще подумав: «Один раз побачиш — через сто років упізнаєш».

Диба був сивий до єдиної волосини на голові. А брови мав широкі, кущуваті і чорні, наче сажею намальовані або чужі — приліплені. Це тим більше вражало, що роками Диба був не старий — досить моложаве крупне обличчя його і міцна постать свідчили, що цьому сивому богатиреві не більше сорока п'яти — п'ятдесяти років.

Дмитро Іванович почекав, поки Диба зайде у будинок міліції, і повернувся до столу.

— Зараз увійде людина, — сказав нудьгуючому лейтенантові. — Подумайте, як вона вміщується у машині за кермом. Я собі цього уявити не можу.

Диба обережно постукав.

— Можна? Здрастуйте!

— А, Диба! — сказав Самопалов. — Так ми його знаємо. Це наш громадський інспектор.

— Прекрасно! — зрадів Коваль. — Сідайте, Олексію Федоровичу, — привітно запросив таксиста.

— Спасибі.

І справді, цей велетенський чоловік був зшитий із протиріч. У такої людини, природно, мав би бути густий низький бас, а тим часом голос Диби — звичайний, навіть якийсь писклявий.

— Олексію Федоровичу, ми вже викликали вас, — почав Коваль. — Ви допомогли нам. Але хотілося іще раз послухати історію тієї вашої поїздки з Ужгорода. В ніч на шістнадцяте липня. Може, що-небудь пригадали за цей час.

Диба несміливо сів на край стільця і почав зніяковіло терти грубим пальцем щоку, немов провинний школяр.

— Можу повторити, — сказав квапливо. — Значить, так, тоді я працював у ніч, до шостої ранку. Близько одинадцятої вечора стояв біля готелю «Ужгород». Сів чоловік, як я вже казав, літній, інтелігентний з вигляду, гарно одягнений, у темному костюмі. Каже: «Везіть мене у напрямі Мукачевого». — «А точніше, — питаю я, — адресу знаєте?» — «Точніше буде дорогою видно».

Хоч і не близький світ, і пасажир, бачу, з примхами, — чи його у Мукачеве везти, чи й далі поїде, десь у Сваляву або Хуст, наприклад, але відмовитися не можу. Повіз, значить…

Щоки у Диби взялися рум'янцем.

— Ви спокійно розповідайте, — м'яко звернувся до нього Коваль. — Не хвилюйтеся, не кваптеся.

Постукавши, до кабінету зазирнув іще один ужгородський таксист — Ткачук.

— Почекайте, будь ласка, — сказав йому Коваль. — Вас викличуть.

— Значить, так, — знову заговорив Диба. — Довіз я його сюди, до готелю «Зірка», як він попросив, коли вже були в місті… І все.

— Він увійшов до готелю?

— Ні, гайнув десь убік. Може, недалеко, раз не попросив підвезти. Чи за ріг завернув — адже готель на розі… Наче розтанув у темряві… Втім, я за ним не стежив, мені це ні до чого було.

— Дорогою що-небудь розповідав? До кого їде? Чого?

— Ні. Мовчазний чоловік. Тільки один раз зауважив, що тихо їдемо, хоч у мене на спідометрі сто кілометрів було. Більше — ні слова.

— Вас, Олексію Федоровичу, нічого не здивувало в його поведінці?

— Ні. Пасажир як пасажир. Тільки задуманий увесь час був. І розглядався, немов хотів щось видивитися на дорозі. Але ж — темрява, ніч… Що побачиш?

— Нервував?