Стефані Маєр - Господиня

Я чула, як Джеб повільно опустився на землю поруч з отвором. Він позіхнув і потягнувся, хруснувши суглобами. За кілька хвилин почулося тихе насвистування. Якась весела мелодія.

Обійнявши руками коліна, я постаралася втиснутись у найдальшу нішу моєї маленької камери. По спині пішли дрижаки. Руки тремтіли, і, незважаючи на задушливу спеку, стукотіли зуби.

— Чому б ото не лягти і не поспати? — звернувся Джеб чи то до мене, чи то до самого себе, не знаю. — Завтра буде важкий день.

За деякий час — хвилин тридцять, може, — я заспокоїлася. Тіло було цілком виснажене. Я вирішила скористатися з Джебової поради. І хоч долівка здалася мені ще твердішою, за лічені секунди я відключилася.

Мене збудив запах їжі. Цього разу, розплющивши очі, я відчула тривогу й розгубленість. Від інстинктивного страху руки мої затремтіли ще до того, як я повністю прокинулася.

На долівці біля мене стояла та ж сама таця з тим самим меню. Джеб був у мене і на очах, і на слуху. Він боком сидів просто навпроти печери і, тихенько насвистуючи, роздивлявся довгий круглий коридор.

Керуючись несамовитою спрагою, я сіла навколішки й схопила відкорковану пляшку з водою.

— Доброго ранку, — промовив Джеб, киваючи до мене.

Я так і завмерла — з рукою, простягнутою до води, аж поки Джеб не відвернувся і знову не почав насвистувати.

Лише зараз, коли перша смертельна спрага втамувалася, я відчула у води дивний, ядучий присмак. Той самий, що висів у повітрі, лише трохи сильніший. Здавалося, він назавжди прилип мені до горла.

Я швидко поїла, цього разу приберігши суп наостанок. Сьогодні шлунок прийняв їжу краще і майже не бурчав.

Тепер, коли тіло задовольнило свої першочергові запити, з’явилися інші потреби. Я оглянула темну тісну нору. Вибір у мене був небагатий. Проте я ледве могла стримати страх на саму думку про те, що доведеться забалакати до дивакуватого, хоч і привітного Джеба і про щось його просити.

Я сиділа, розхитуючись уперед-назад, і вагалася. Боліли стегна, вивернуті під кулясту форму печери.

— Гм, — промовив Джеб.

Він знову поглянув на мене, і на тлі білої бороди обличчя його здалося темнішим, ніж зазвичай.

— Ти вже давненько тут сидиш, — мовив він. — Може, тобі треба… вийти?

Я кивнула.

— Я й сам не проти прогулятися, — мовив він весело, а потім із дивовижною жвавістю скочив на ноги.

Недовірливо на нього позираючи, я підсунулась до краю діри.

— Зараз я покажу тобі нашу невеличку вбиральню, — провадив він. — Але спершу ми, до твого відома, перетнемо… майдан, так би мовити. Але не хвилюйся. Гадаю, всі вже знають мою волю, — Джеб підсвідомо провів рукою по рушниці.

Я ковтнула. Сечовий міхур був такий повний, що не давав ні про що думати. Але пройти через натовп розлючених убивць? Чому б Джебу просто не подати мені відро?

Я машинально втиснулась у найдальший куток своєї нори. Зауваживши паніку в моїх очах, Джеб демонстративно стиснув губи, а потім розвернувся і пішов темним коридором.

— Ходімо, — гукнув він, навіть не дивлячись, чи я послухалась.

Я уявила Кайла, який з’являється в камері, коли я тут сама, і цього було достатньо, аби я вже за декілька секунд незграбно вилізла зі своєї нори-бульбашки і на затерплих ногах якнайшвидше, силкуючись не відстати, пошкандибала за Джебом. Стояти знову на повний зріст було водночас жахливо і прекрасно — біль був нестерпний, та полегшення було набагато більшим.

Я вже майже наздогнала Джеба, коли зненацька коридор закінчився, й у видовженому ламаному овалі виходу перед нами постала темрява. Я нерішуче зупинилась, озираючись на маленький ліхтар, що лишився на долівці. То було єдине джерело світла у темній печері. Може, взяти його з собою?

Джеб почув, що я зупинилась, і через плече зиркнув на мене. Я кивнула на ліхтар, а тоді поглянула на нього.

— Облиш. Я знаю дорогу, — і простягнув мені вільну руку. — Я тебе проведу.

Я довго дивилася на простягнуту долоню, а потім, відчувши невідкладний поклик сечового міхура, повільно і нерішуче, ніби торкаючись змії (якби за якихось обставин мене змусили це зробити), вклала в неї свою руку.

Швидким упевненим кроком Джеб повів мене крізь темряву. Довгий час тунель ішов прямо, а потім став повертати то ліворуч, то праворуч, геть мене заплутавши. Після чергового крутого рогу я втямила, що безнадійно втратила орієнтир. Без сумніву, Джеб робив це навмисно і саме тому не взяв з собою ліхтаря. Він не хотів, аби я знала, як вибратися з лабіринту.

Мені було цікаво, як утворилися печери, як Джеб їх знайшов, як сюди потрапили інші. Але я тримала рот на замку. Мені здавалося, що мовчати — то зараз для мене найкраще. На що я сподівалася — не відомо. Ще на кілька днів життя? На швидкий безболісний кінець? Чи лишилася бодай якась надія? Я точно знала одне, і я вже казала це Мелані: я не готова до смерті, мій інстинкт виживання не слабший, ніж у людей.

Ми ще раз завернули за ріг і побачили світло. Воно лилося з високої вузької шпарки, за якою був простір. Це світло не було штучним, як маленький ліхтар у моїй печері. Воно було надто білим, надто чистим.

Крізь вузьку щілину в гірській породі ми не могли пройти