Валерій Олександрович Шевчук - Юнаки з вогненної печі

— А звідки знаєте Лариску?

— Ми з нею однокласники.

— Неправда, це я з нею однокласниця.

— Ми з нею познайомилися на танцях,— зітхнув я.— У парку.

— Неправда,— мовила Ляля.— Вона на танці ходить із Толиком.

— То я Толик і є.

— Неправда, бо Лариска вас інакше назвала. І Толика я знаю.

— Тоді я познайомився з нею в екстремальній ситуації.

— Так? — зацікавилася Ляля.— А в якій?

— Ну, це вже секрет. Хай вам Лариса розкаже.

— О, в неї допитаєшся. І, по-моєму, ви ніякий не кочегар.

— А це ж чому?

— Кочегар не скаже “екстремальна ситуація”. Покласти вам печіночки?

— Будь ласка,— згодився я.

— А голубчика?

— Будь ласка,— сказав я.

Козлоподібний знову налив горілки. Діккенсівський тип не відривав від мене погляду, очевидно, був не в захваті від того, що я тут сиджу. Козлоподібний тимчасом барвисто проголошував тоста: говорив про калинове щастя, каштанову радість і лебедині літа. Лариса на мене й досі не дивилася, і я увіч відчував, що вона так само напружена. Зрештою, коли вже мене так прямо допитують, чому не розпитатися й мені, наприклад, хто з них хто?

— Це ваш батько? — спитав я, коли проголошення тосту закінчилося.

— Правда, я на нього схожа? — розцвіла Ляля.

— Як дві краплі,— зіронізував я,— хоч, по-моєму, ви більше схожі на матір. А чому не прийшов Толик?

— Ну, це зрозуміло,— хихикнула Ляля.— Двох кавалерів не запрошують.

— А я, до вашого відома, зовсім Ларисі й не кавалер.

— Правда? — засвітила до мене кокетно очима Ляля, а її нога просто розчавлювала мою об ніжку стільця.— Але ні, ви мені ще й слова правди не сказали.

Але в мене не було й найменшого настрою гратися з нею хоч словами.

— Навіщо вам та правда? — спитав я.

— Бо Лариска останнім часом стала така потайна. А я ж її подруга,— просто сказала Ляля.

Хлопець біля мене, той, що, здається, хворів на сексуальну затурбованість, пив і їв з такою пожадливістю, ніби його рік тримали в клітці на сухому хлібові. Він швидко осоловів, почав на стільці розхитуватися й дивився перед собою олив’яними очицями. Лариса мала цілковиту рацію, народ у неї зібрався нудний.

Зрештою, зробили перерву, я вийшов на балкон і закурив: хотілося трохи побути на самоті. Але це мені не вдалося — на балкон виперся прищавий молодик. Подивився на мене понуренько й попросив закурити. Я вгостив.

— Слухай, ти до кого тут клинці підбиваєш: до Лариски чи до Лялі? — Він знову понуренько на мене зирнув.— Ляля моя дівчина, пойняв?

— Ну, й чудово,— сказав я.— Дуже з того радий.

— І ти до неї там не тулися й не загравай.

— Не збирався,— мовив я.— Може б, ми місцями помінялися?

— Місцями? — Молодик зирнув на мене олив’яними гудзиками.— Не, попарно не садять... Просто, я тебе попередив, бо шуточок не люблю.

— А, ви тут, молоді люди,— сказав, виходячи, діккенсівський тип.— Може, вгостите цигарочкою?

Я вгостив, щось вони катастрофічно не мали власних цигарок.

— Бачите,— довірливо підморгнув мені діккенсівський тип.— Вони мені не дозволяють курити. З цими бабами здуріти можна! Хочете, розкажу анекдотець?

Він розказав анекдотець, досить солоний. Прищавий молодик реготався, а я ні. Відчував у собі напругу і хотів звідси піти.

— Ви не смієтеся, Акакію Акакійовичу? — єхидно спитав діккенсівський тип.

— У мене почуття гумору на нулю,— відповів я.

— Його звуть Акакій Акакійович? — витріщив очі прищавий молодик.

— Не звуть, а прозивають,— сказав задоволено діккенсівський тип.— А щодо гумору, то я б не сказав, що у вас його нема. Да, молодий чоловіче! Земля кругла, чи не так?

— На жаль,— мовив я.

— Акакій Акакійович,— знову, трохи запізно, зареготав молодик.— Ви як скажете, Миколо Миколайовичу! Тебе й справді так звуть?

— Абсолютно,— сказав я. Почував себе кепсько, навіть жахливо і вже конче хотів звідси піти.

— Мені, може, більше жаль, що земля